Доба великого терору прийшла сюди в ніч із 11-го на 12-те травня 1933 року, коли заарештували Юліана Шпола. А потім — арешти, арешти, арешти… Уже невдовзі будинок «Слово» почали називати не інакше як «крематорій». «Слов’яни» один по одному виходили з нього в супроводі гепеушників-енкаведистів, аби вже ніколи туди не вернутися. Хто йшов понуро, втупивши очі в землю, хто розгублено озирався, а хто крокував безтурботно і майже весело. Іронічний Юрій Вухналь — чоловік сестри Миколи Бажана Алли, яка ледве чи була за ним щаслива, бо останнім часом він надто багато пив, — не зумів утриматися від витівки навіть тут. Енкаведисти вивели його у двір десь близько восьмої ранку. Вухналь тримав у руках чималий портплед із речами. Він зупинився посеред двору, зняв капелюха і, мов актор на сцені, вклонився. Ясна річ, він добре знав, що з усіх вікон на нього зараз дивляться. І саме тієї миті з портпледу вистрибнув маленький сірий клубочок — кошеня. Чи воно само залізло поміж речі свого хазяїна, чи Вухналь посадив його туди навмисне, щоб уже востаннє потішити сусідів…
Ми з дружиною часто гуляємо біля будинку «Слово». Заходимо у двір. Стоїмо. Може, ось саме тут пробігло те Вухналеве кошеня. А може, отам сидів на колодах Юліан Шпол, мугикаючи собі під ніс пісеньку про Сюзетту: «Скоро солнечное лето, / Скоро сбудутся мечты, / Покупайте у Сюзетты / Ароматные цветы». Хто зна? Ніхто. Ні про кошеня, ні про Шпола. Життя йде своїм ходом, і пісок забуття потроху притрушує навіть те, що було ще зовсім нещодавно. Здається, лиш учора стояв на сходах «Слова» зі Степаном Сапеляком і говорив про щось, а вже й не пам’ятаю ні того, про що ми говорили, ні того, в якому під’їзді стрілись… І спитати ні в кого, бо нема вже й Степана… Що ж тоді казати про часи Українського Ренесансу, пам’ять про які стирали жорстоко та надзвичайно ретельно! Одна лише скромна сіра плита, пам’ятна дошка у формі розгорнутої книги з багатьма-багатьма іменами, сиротливо тулиться збоку на будинку, нагадуючи про те, що тут колись билося серце Українського Ренесансу. Але й сама ця пам’ятна дошка символізує не так нашу пам’ять, як безпам’ятство. Ось на ній вибито: «Юліан Шпол», — а через п’ять рядків нижче: «Михайло Яловий». І кому яке діло, що «Юліан Шпол» — це прибране ім’я Михайла Ялового! Того самого, що був першим президентом ВАПЛІТЕ й першим зі «слов’ян» потрапив у жорна терору. А якби спитати кого: коли це було? Як розпочався «кінець української силабо-тоніки»?.. І цього до пуття ніхто не зна: одні кажуть одне, інші — інше. Дехто навіть стверджує, що Шпола заарештували ще наприкінці квітня. Мовляв, після його арешту Хвильовий, Досвітній і Куліш зробили все, щоби визволити свого друга, вони навіть ходили на прийоми до ЦК й ОГПУ, вимагаючи пояснень. Не відомо, що їм там казали, та після тих марних спроб Хвильовий, нарешті, зрозумів, що настав кінець…
Ні. Нічого такого не було, — Хвильовий зрозумів усе дуже швидко. Архівні матеріали, які знайшов мій син, дозволяють відтворити той трагічний сюжет отак. 11 травня 1933 року. Чудовий сонячний день. Юліан Шпол разом із Василем Вражливим, Майком Йогансеном і Юрієм Смоличем спершу рушає на прогулянку через Шатилівку, потому смакує каву й тістечка на стадіоні «Динамо». Увечері друзі балакають про більярд, полювання, літературу, а далі Шпол запрошує Вражливого й Епіка до себе на преферанс — у квартиру № 30 на другому поверсі третього під’їзду, де він жив разом із дружиною Лідією Вовчик-Блакитною та пасербицею Майєю. Проте цього разу преферанс довелося відкласти, бо до автора «Золотих лисенят» завітали непрохані гості з ОГПУ. Вони прийшли ближче до півночі (в анкеті звинувачуваного вказано: «заарештований 11/V-33 р.»), а завершили свою чорну справу вже десь під ранок (дата арешту в протоколі обшуку — 12 травня; часу не зазначено). Гепеушники обнишпорили квартиру, забрали всі листи, рукописи, нотатки, а ще браунінг калібру 7,62 мм під номером 229338 і фотоапарат компанії «Eastman Kodak». Невдовзі Шпол уже був у в’язниці на Раднаркомівській, на тій самій коротенькій вулиці, про яку трохи згодом почали казати, що вона найдовша у світі, бо як на неї втрапиш, то раніше, ніж років через три-чотири, не вернешся. Шпол не вернувся ніколи.
Уже в 1937 році Лідія Вовчик-Блакитна згадувала, що того ж таки дня, тобто 12 травня, до неї заходив Хвильовий. Перед тим він давненько не навідувався. Хвильовий сказав, що забіг спитати, чи справді Шпола заарештували. Постояв трохи й рушив назад. Він був такий схвильований, що Лідія Євгенівна почала його заспокоювати. Мовляв, не варто аж так нервувати, треба просто піти до культпропу ЦК і там про все поговорити. Хвильовий наче трохи обм’як, хоч і продовжував повторювати: «Нічого не розумію, нічого не розумію…» Зрештою, він таки обіцяв заспокоїтись і просто зараз піти або до колишнього лівого есера, а тепер прокурора Верховного суду УСРР Льва Ахматова, або до заступника голови ОГПУ УСРР Карла Карлсона, — обох їх Хвильовий знав особисто. «Очевидно, — казав він, — вони мені все пояснять». На цьому розмова і скінчилася. Щоби не травмувати свою донечку ще більше, Лідія Євгенівна забрала її й пішла до сестри. Пізно ввечері вона повернулась, а вранці наступного дня, 13 травня, пішла на роботу. Коли ж прийшла з роботи — десь, мабуть, між 12-ою і 13-ою дня, — будинок уже вирував, як вулкан: Хвильовий пустив собі кулю в скроню. «Арешт ЯЛОВОГО, — написав він у передсмертній записці, — це розстріл цілої Генерації…»