Знаєте чому тодішні українські команди бігали по полю переважно у білих трусах? Саме в білих, а не в червоних чи синіх. Тому що то були відчикрижені по коліна підштаники! Модистки навіть шити трусів не вміли. По-друге, тоді все було інакшим: і техніка гри, і швидкість, і правила, і футбольна етика… Ось, наприклад, техніка гри. За тих часів футбол був наступальний — п’ять форвардів, а інколи в нападі грало навіть восьмеро футболістів. Окрім того, не було персональної опіки. «І хіба ж це інтересно: не давати противникові грати? — риторично питає Смолич. — Хіба це гра?» Словом, якби команда «Chelsea» сповідувала такий футбол, вона, ясна річ, ніколи в житті не стала би цьогорічним володарем Кубка чемпіонів. А щодо правил, то тоді, скажімо, можна було нападати на воротаря, якщо той тримав у руках м’яч. А ось приклад тодішньої футбольної етики. Під час розіграшу воріт той, кому випадав жереб, повинен був обирати не кращі ворота, а гірші — ті, що проти сонця.
І ще одне. Тоді у футболі більше за молодече завзяття й більше за жагу перемоги цінували красу. «Так, — каже Смолич, — ми дуже дбали про красу гри». Красивий удар, красивий фінт, красивий сейв… Може, ця потреба краси з’являлася ще й тому, що у футбол грали під музику: духовий оркестр виконував чи «Морського короля», чи яку мазурку. І як же після цього казати, що футбол — то чоловіча агресія, брутальність, зневага до слабшого, ніцшеанська «воля сили»? Ні, футбол це щось зовсім інакше. Футбол, пише Смолич, то «був наш світ, наш фетиш, наша релігія». У цей світ могла вдертися хіба що війна. Пам’ятаєте початок «Наших тайн»? 1 серпня 1914 року. На футбольному полі стоять хлопці й читають газету про початок кривавої війни. «Це була перша газета, яку ми читали. Досі ми використовували пресу лише на те, щоб обгорнути ноги, взуваючи перед матчем буци. Правда, від паперу ногу парить. Зате як чіпко держиться на ній тоді черевик!»
Але, попри війни та революції, футбол в Україні стрімко розвивався. Труси вже нікого не бентежили, з’явилася сила-силенна команд. А які назви! «Англійський клуб», «Спортинг», «Макабі», «Цап-царап», «Не журись», ба навіть «Голодранці». Така собі, як казав Хвильовий, «романтика вітаїзму». Ясна річ, у 1920-их роках усі найкращі футбольні команди України були в моєму Харкові — столиці УСРР. І саме тут наприкінці 1920-их Смолич і Йогансен намагались організувати письменницьку футбольну команду. На жаль, не склалось. А вже невдовзі на арену українського футболу вийшло легендарне київське «Динамо». Тож у другій половині 1960-их, коли я був малий, нас не треба було питати, за кого ми вболіваємо. Ми всі вболівали за «Динамо». Ще й досі пам’ятаю перероблену «під футбол» «Черемшину»: «Гучно мовив диктор, мов у лісі, / Київ виграє у Кутаїсі, / А Медвідь жене м’яча по краю, / Бишовець з Хмельницьким нападає».
Оце «гучно мовив диктор, мов у лісі» звучало дуже й дуже доречно, бо ми слухали трансляції футбольних матчів, зібравшись під гучномовцем біля клубу. Та ми не тільки були фанатами українського футболу — ми й самі з ранку до ночі ганяли м’яч. І все було майже так, як за часів Смолича. Ті самі ворота без сітки. Та сама техніка удару — хто бив у падінні через себе («по-англійськи»), того хвалили, а хто гатив з носка («пиром»), того ганьбили. Ті самі шнуровані м’ячі. Особливо я запам’ятав м’яч, який чогось звали «колгоспним». Він був такий із біса важенний, що, коли я брав його на голову, з очей аж іскри сипалися. Та й китайські кеди, які моя бабуся називала «хеками», довго не витримували. «От лиха личина, — сварила вона мене, — знову хеки порвав!» Але що там ті «хеки», коли ти чуєш фінальні рядки футбольної «Черемшини»: «Ось як хлопці-динамівці грають, / В кубки золото вони складають, / А прийдуть часи, коли й богиню / Заховають в українську скриню»! «Богиня» — то, як ви розумієте, зроблена зі срібла, золота і лазуриту Ніка, приз Жюля Ріме, що ним тоді нагороджували чемпіонів світу з футболу…