Мине кілька десятиліть, і, коли радянська імперія почне з гуркотом падати, це «чуття» знову вийде на передній край. Недаремно гаслом нашого «карнавального» постмодерну стає: «Назад до Котляревського!» Зрештою, діапазон сміху пролягає тут від раблезіанських веселощів перелицьованої «Енеїди» до «чорного гумору» абсурдистів. Постмодерн — література «доби іронії». Для мене її символом стала одна колоритна картинка середини «веселих» 1990-их. Не знаю, з якого дива, але тоді в Харкові завели моду транслювати через гучномовці виступи всіляких гумористів і сатириків. Довкола панувало цілковите безладдя, а з репродуктора лунав голос автора-іроніка, котрий час від часу потопав у хвилях безжурного реготу слухачів… Соціальні потрясіння легко-легко перебігають у «карнавал». Майже так само легко, як у «Балконі» Жана Жене, де інсургенти, трощачи все поспіль, сприймають це як веселу клоунаду, радісне свято оновлення, таке собі невичерпне джерело адреналіну. Інша річ, що не за горами той час, коли юрба почне тужити за власноруч зруйнованим старим світом і потихесеньку складати з його уламків «нову реальність», яка мало чим відрізнятиметься від старої. Гадаєте, це в мені промовляє песимізм? Аніскілечки, бо хай там що, а я пам’ятаю слова свого улюбленця Сковороди: «Чого нам буть печальними? Гайда до Віфлеєма!»
Урок 12
Людині, мабуть, на роду написано помилятись. І, коли я малим робив щось не до ладу, а потому переживав, моя бабуся казала: «Ну, чого ти? Кінь на чотирьох, та й то спотикається». Тому я навіть не знаю, чи є на світі хоч одна книжка, в якій не було би помилок. Пам’ятаєте анекдот про те, як ретельні англійці хотіли підготувати й видати енциклопедію без жодної тобі помарочки? Зібрали всіх найкращих редакторів і коректорів, усе не раз, не два виправили-вичитали. Виходить книжка. Помилок і справді нема, зате на обкладинці написано «Енциклопудія». Та часом помилок у книжках так рясно, що починаєш сумніватись у тому, що це наслідок людської здатності помилятися чи недбальства авторів або видавців.
І отут мені на пам’ять приходить одна красива старовинна книжка, видана в Києві 1659 року, — «Ключ розуміння» Йоаникія Галятовського. Власне, не так сама книжка, як уклінне прохання автора до свого читача: «Не дивуйся, читачу, тим помилкам, які є в цій книзі, бо книга ця робилась такого часу, коли більше тікали й на смерть поглядали, аніж на тую книгу; «тіло наше не мало спочинку ніякого, у всьому бідуючи: назовні — бої, страхіття — всередині». По-моєму, і слова самого автора, і прикінцева цитата з Другого послання апостола Павла до коринтян чудово передають душевне сум’яття письменника часів Української революції середини XVII століття: «назовні — бої, страхіття — всередині». Заколоти, повстання, нашестя, смерть, голод, холод… Словом, доба заліза та крові, доба руїни та помилок. Але, всупереч своєму лихоліттю, Галятовський написав і видав близько двох десятків книжок. Навіщо він це робив, напружуючи всі сили й наражаючи себе на небезпеку? Відповідь проста. «Оцю роботу, і труднощі, і небезпеки, — каже письменник у передмові до трактату 1669 року «Месія правдивий», — я підняв заради того, щоб одержати від Христа… вічну славу на небі…»
Не знаю, чи заробив наш високочолий поет, філософ і богослов «вічну славу на небі», та на землі його слава з бігом часу згасла. Він канув у Лету разом із цілою літературою бароко. Здається, одним-єдиним із Галятовського, що залишилось у пам’яті нащадків, були слова з «Ключа розуміння»: «Не дивуйся, читачу, тим помилкам…» Особливо популярними вони стали через дві з половиною сотні років, за часів Української революції початку минулого століття. Ось хоча би знаменита «Історія українського письменства» Сергія Єфремова — цього, за словами Володимира Коряка, «національного університету в себе вдома», людини, під чиїм впливом сформувалося ціле покоління української інтелігенції. У передньому слові до четвертого видання «Історії…», написаному 7 березня 1923 року в Києві, Єфремов каже: обставини склалися так, що цю книжку довелося видавати в Німеччині й у неї закралося чимало помилок. А далі цитує Галятовського: «Не дивуйся, читачу, тим помилкам…» Трохи згодом, 1924 року, ці ж таки слова Йоаникія Галятовського зринають і на початку виданої в Києві невеличкої книжки Володимира Білого «Григорій Сковорода. Життя й наука». І цитування Галятовського аж ніяк не було тоді проявом інтересу до літератури бароко. Це лише перегук між часами, коли людській душі надто важко знайти рівновагу: «назовні — бої, страхіття — всередині».