Та невже ж таки наша література існує лише для того, щоби засвідчити можливість неможливого? Пам’ятаєте, як у 1989 році Оксана Забужко казала: «…Історія української літератури є історія «проклятих поетів», і саме тому — ненаписаних книг…» І всі свої надії Забужко покладала на… ні-ні, не на dolce far niente — на мужність наших поетів і філософів. На їхню «мужність всидіти в робітні / Під лютий гул поблизьких барикад». Я теж покладаю на неї свої надії. А про dolce far niente читаймо у книжках класиків. Розгортаєте, наприклад, роман Агатангела Кримського «Андрій Лаговський» і читаєте про одну з його героїнь: вона, «як звичайно, сиділа була в холодку коло фонтана під пальмами і, серед «солодкого нічогонероблення», серед dolce far niente, дивилася в далечінь на море…»
Як гарно спекотної літньої днини сидіти в холодку під пальмами й дивитися на море! Може, якраз тоді в тобі й народжується висока поезія чи зринають думки про вічність і повноту буття. Може, якраз тоді ціле твоє єство бринить двома найкоротшими та найзагадковішими у світі словами: «Я є». Та, як на мене, ще більша насолода, — ні, просто неземне блаженство! — випити філіжанку запашної кави, сісти за робочий стіл, увімкнути комп’ютер, погладити старого кота Енея, котрий неодмінно товчеться десь поруч, а потому забути про все на світі й подумки повторити вслід за Лесею Українкою: «Як я люблю оці години праці!»
Урок 13
Про те, що Іван Андрусяк рано чи пізно стане дитячим письменником, я знав уже давно. Щоби зробити такий висновок, зовсім не обов’язково ретельно вивчати його творчість. Варто лише звернути увагу на те, з яким захватом Іван розповідає про витівки своїх донечок. Він каже, що разом із ними проживає ще одне життя… Проте я, звісно, і гадки не мав, що в його дитячій прозі зрине коли-небудь справжній фаустівський мотив. Аж раптом — «Вісім днів із життя Бурундука», такий собі український дитячий «Фауст»! «Бурундук» — це шкільне прізвисько Івася Бондарука, головного героя повісті. Хлопчина добрий і кмітливий. Одна біда — він пишкатенький-щокастенький, тому на фізкультурі йому хоч «пробі» кричи. Злізти вгору по канату — дзуськи, перестрибнути через «козла» — дзуськи, забити м’яч навіть у порожні ворота — дзуськи… І от одного разу Івась їде на вихідні в село до бабусі й знаходить там дивне-предивне куряче яєчко. Бабуся каже, що коли те яєчко сім днів носити під пахвою та ще при тому ні з ким не розмовляти, то з нього може вилупитись «антипка», тобто чортик. І потому він зробить для тебе все-все, чого тільки душа схоче. «О! — думає Івась. — Треба спробувати!» Починається історія. Чим вона закінчилася, читайте самі, а от мене вона наштовхнула на думку поговорити про нашого «рідного» українського «антипку». Тим паче, що це мій тринадцятий «урок літератури» на шпальтах «України молодої».
Здається, перший яскравий портрет нечистої сили було змальовано в Києво-Печерському патерику — мегабестселері нашої старовинної літератури. Ось, наприклад, Теодосій Печерський, доземно вклоняючись Богові, співає вночі псалми, аж раптом невідь-звідки зринає перед ним чорний пес і так пильно дивиться на святого, що той не може покласти поклон. А ось Матвій Прозорливий бачить, як на утрені ходить по церкві хтось схожий на лицаря й розкидає довкола троянди, і до кого з братії квітка пристане, той іде собі геть спати. Іншим разом він бачить, як найстарший біс гордо їде верхи на свині, а за ним суне ціле юрмисько менших бісів. Тим часом до святого Ісакія найстарший біс приходить в образі Христа, оточеного сонмом сонцесяйних янголів. Прибулий просить своїх слуг заграти на сопілках, гуслях і бубнах, щоб Ісакій потанцював. І святий танцює, танцює, танцює, аж доки падає додолу без пам’яті… А першого українського «світського» чорта змалював, коли не помиляюсь, уже за часів Ренесансу польський письменник Себастьян Фабіян Кльонович у поемі «Роксоланія». Там є така історія. Хлопець розлюбив дівчину, а та хоче повернути його любов назад і просить ворожку допомогти. Ворожка згодна, якщо тільки дівчина нічого не боятиметься. Ніч, чар-зілля, виття собак — усе таємниче, заманливе і, зрештою, зловісне. Аж ось і сам чорт: «Цап волохатий з’явився, важкі довгі кудли звисають, / Чорні, і полум’я зле в нього блискоче в очах. / Іскри летять із пащеки, вогнем рясно сипле із ніздрів, / З лоба страшного його роги гострезні ростуть». Отака-от ренесансна любовна магія по-українськи, а разом із нею і чорт.