А хіба в нашій літературі не те саме? Згадаймо хоча б ідею «фаустівської культури», навіяну зі Шпенґлера, в публіцистиці Хвильового, образи Ґретген, Фауста й Мефістофеля в поезії Рильського «Війнулася фіранка на вікні…», повість Наталени Королевої «1313», присвячену знаменитому німецькому францисканцеві XIV століття Бертольду Шварцові, де диявол постає в ролі хрещеного батька науки, — аж до чудесного монологу Оксани Забужко «Опливає свіча, як душа, о мій Фаусте бідний…», де Мефістофель — тільки «жевжик у чорнім плащі, що представивсь як дух заперечення», «сусідський аптекар, котрий помилився дверми», — або сюрреалістичної фантазії Емми Андієвської «Спокуси святого Антонія», що перетворює цілий світ на «бісівський вир»: «Бісище риба-меч, який в мені — нудоту, / Чортиська-пуголовки, біси — кінні й піші, — / І кожному із них — я — наймиліша паша…» Словом, як казав колись Павло Тичина: «Ходить Фауст по Європі…» І нема на те ради.
Урок 14
Слова, які стали назвою мого сьогоднішнього «уроку літератури», я запозичив із роману чудового французького письменника Бориса Віана «Піна днів». Цей роман побачив світ рівно за десять років до того, як я народився, — у 1946-му. І в цьому творі Віан весело сміється зі свого старого друга Жана-Поля Сартра, змальовуючи його в образі Жана-Соля Партра. Оцими словами, наприклад, він кепкує зі звички екзистенціалістів годинами просиджувати в кав’ярнях паризького кварталу Сен-Жермен-де-Пре (сам Сартр робив це в «Cafe de Flore» на розі бульвару Сен-Жермен і вулиці Сен-Бенуа). Звідки ця іронія? Дуже просто: у другій половині 1940-их років екзистенціалізм перетворився на справжню моду. Один із персонажів «Піни днів» Шик каже про свою пасію: «Я спитав у неї, чи любить вона Жана-Соля Партра. Вона відповіла, що збирає все, що він пише… Тоді я сказав їй: «Я теж…» І щоразу, як я їй щось казав, вона відповідала: «Я теж…» і vice versa [навпаки]. Зрештою, тільки заради того, щоб поставити екзистенціалістський експеримент, я сказав: «Я вас люблю», — а вона вигукнула у відповідь: «О!..» «Експеримент не вдався», — з посмішкою каже на те співрозмовник Шика Колен. «Так, — погодився Шик, — але вона все ж таки не пішла». А як дотепно травестує Віан назви Сартрових творів! «Екзистенціалізм — це гуманізм» стає в нього «Сервілізм — це гуманізм», «Нарис теорії емоцій» — «Нарис теорії полюцій», «Мерці без погреба» — «Мерці без потреби» (та ще й із коментарями Серена К’єркеґора, який мав нещастя не дожити до появи цього твору всього дрібочку — яких там 90 років).
Я кажу це тому, що сьогодні екзистенціалізм, здається, перетворився на справжню моду й у нас. Принаймні про нього багато говорять і пишуть, використовуючи філософію екзистенціалізму як «ключ розуміння» цілої низки явищ нашої культури. Якщо не помиляюся, перші такі спроби припадають іще на кінець 1970-их. Тоді, скажімо, донька фронтмена українського футуризму Михайля Семенка, Ірина, писала (під псевдо Leo Kriger) про поезію свого батька таке: «У дусі екзистенціалізму потрактовано у Семенка мотиви самотності, звісно, взагалі притаманні поетам різних епох». При цьому слово «екзистенціалізм» Leo Kriger здебільшого бере в лапки. А сьогодні, коли мова заходить про український екзистенціалізм, лапок уже, ясна річ, ніхто не використовує.
І часом ці розмови приводять мені на думку просто чудесну за глибиною та іронічністю поезію Тадеуша Домбровського про одного дивака, котрий ані тобі радів, ані сумував. І так із року в рік. Тоді його почали лікувати. Спершу примушували робити те, що роблять усі без жодного примусу: слухати політичні новини, дивитися придуркуваті серіали… Не бере. Потому — щось екзотичніше, приміром, стрибки з парашутом… Теж не бере. Насамкінець «підсунули йому / стоси книг французьких екзистенціалістів, — / після Сартра його знудило, хоч потім з’ясувалось, / що перед цим він з’їв несвіжу рибу». То що там насправді з тим українським екзистенціалізмом?