Шмідтові не дуже імпонують оці нотки «культурного песимізму». Та ні, заперечує він, безмежна жага багатства стара як світ. Вона була ще в римлян. Згадаймо хоча би Марка Ліцинія Красса. Мабуть, така вже людська природа, бо завжди та скрізь є люди, котрі думають, що «для них не існує меж». І якраз тому суспільство має всіляко пильнувати ці межі. Доки людина збагачується власним коштом, нехай собі збагачується. Та щойно вона починає робити це коштом сусіда, як повинен прийти суддя і сказати їй: «…Ти не маєш рації, спершу поверни крадене, а потім сядеш до в’язниці. Морське піратство — ось дуже гарний приклад того, що потяг до збагачення не є чимось новим». Те, що зараз відбувається в Сомалі, продовжує Шмідт, колись було й у Північному морі, й на Балтиці. І якщо західні держави вживають заходів, аби покласти піратству край, — чудово! З допомогою судового нагляду треба покласти край і махінаціям фінансових менеджерів, бо це — те саме піратство. Утім, ясна річ, світогляд сьогоднішніх фінансових менеджерів-піратів буде характерний для декого й через дві тисячі років…
Я не розуміюся на фінансовому менеджменті. Та і про піратство знаю не дуже багато, хоч у моїх венах і тече кров українських піратів-ушкалів, котрих, кажуть, побоювалися навіть такі відчайдухи, як запорожці. Проте ця розмова Штерна зі Шмідтом наштовхнула мене на думку поміркувати про те, як трактували питання багатства та бідності в нашій традиції. Маю на увазі не житейські реалії, бо тоді, мабуть, одразу ж доведеться визнати, що правда на боці Шмідта. Казав же ще на початку XVII століття Мелетій Смотрицький у своєму «Паренезисі»: зараз люди живуть за принципом «хто вкрав, той прав». А хіба сьогодні в Україні діє якийсь інакший принцип? Тим паче, що для переважної більшості нещодавніх бідняків (колись Бертольд Брехт іронічно зазначив, що комунізм — це справедливий розподіл не багатства, а злиднів), чи то пак громадян «Верхньої Вольти з балістичними ракетами», котрі раптом відчули смак «заборонених плодів» споживацького суспільства, гроші цілком природно затьмарили все на світі. Та й багатьом письменникам багатство гріло душу, — Олександр Корнійчук, кажуть, примудрився стати мільйонером навіть за часів сталінської диктатури. Ні. Я хочу поговорити про моральні ідеали та про етос, тобто про те, що виходить за межі повсякденності.
І отут одразу впадає в око одна, здавалося би, доволі дивна річ: у трактуванні питань багатства та бідності симпатії українських класиків здебільшого були на боці бідності. Хіба що для тих авторів чи героїв, котрі існували в системі координат людей «третього стану», багатство відігравало роль соціальної та моральної цінності. Наприклад, Олександр Довженко в «Зачарованій Десні» писав про свого батька: «…Батько так ненавидів всякий нестаток, що навіть саме слово «бідність» ніколи не вживав до своєї особи. Замість «моя бідність» він міг сказати «моє багатство», наприклад: «Моє багатство не дозволяє купити мені нові, пробачте, чоботи». Зрештою, думка про багатство як про Божий дар з’явилася не вчора. Ще автор почаївської книжки 1772 року «Зерня Божого слова», розказавши історію про те, як грецький кінік Кратес викинув у море своє добро, щоби воно не заважало йому бути вільним, далі писав: «Я сміло ручуся, що коли б славетний філософ Кратес знав Бога й коли б святий Павло трапився в той час, коли він висипав своє багатство в море, кажучи: «Геть від мене, злі спокуси! Погублю я вас, щоб ви мене не погубили!» — то, звісно, притримав би йому руку. Чи може багатство погубити тебе, мов живе? Не погубить воно тебе, якщо ти сам себе не погубиш».