Він не міг змиритися з тим, що його землякам геть по цимбалах і їхня історія, і їхні звичаї та обичаї, і їхня мова. Йому казали: та чого ж тут нервувати, чого гніватися? Хіба не ясно, що це наслідок сотень років русифікації? Довженко не хотів про те чути. «Поляків он, — гаряче заперечував він, — теж не менше і русифікували, і германізували, та вони залишились поляками, а наш народ сам охоче йде назустріч втраті своєї національності. Чому? Може, ми справді поганий народ?» Може, і так. А може, це тому, що нам катастрофічно бракує еліт. «Наш народ, — писав Довженко у щоденнику, — нагадує мені тютюн… У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де». Цікаво, що сказав би Довженко про той наш «цвіт» сьогодні, в добу ледь не тотального опростачення, явища, що його Перрі Андерсон у книзі «Джерела постмодерну» окреслив як encanaillement? Що це таке? «Принцеси-старлетки й хамуваті президенти, здача на ніч офіційних резиденцій і чорний піар, діснеїфікація протоколу й тарантінізація практик, коли годі збагнути, чи то жадібна наволоч з нічного підворіття, чи президентська гвардія»… А крім того, на голову людини з екранів телевізора та комп’ютера цілодобово падає справжня, як казав Роберт Г’юз, «Ніагара візуальної тріскотні», коли екран став могутнім інструментом соціального, національного й усілякого іншого гноблення та ще і привчає людину сприймати світ із допомогою невибагливого попурі насмиканих звідусіль образів і понять…
І який же тут вихід? Думаю, Довженко сказав би, як завжди: «Я повинен робити те, що можу». Наприклад, писати гарні книжки, знімати гарне кіно. Пам’ятаєте, як у 1941 році, якраз напередодні війни, він різко розкритикував створений на Київській кіностудії за сценарієм Олександра Корнійчука фільм «Богдан Хмельницький»? На противагу цій картині Довженко хотів зняти фільм про Тараса Бульбу, щоби «показати український народ красивим і могутнім, а українське військо — організованим і розумним, яким воно насправді й було»… А ще треба не бути байдужим і не боятися казати правду. Коли влітку 1936 року вийшов закон «Про заборону абортів», Довженко не побоявся сказати, що це «варварський закон». Він не побоявсь охрестити «радянську демократію» «найбільшою брехнею і фальшю, що їх будь-коли знало людство». «Країні потрібна не одна, а кілька партій, — казав він, — які б не душили одна одну, а суперничали на виборах і в усіх галузях життя»…
Ясна річ: чоловік гадає, а Бог розпоряджає. Не все Довженкові вдалося. Він так і не зміг зняти «Тараса Бульбу», не зміг написати підручника з історії України для дітей — книги, про яку мріяв і в якій нашу історію було би подано не як «доважочок, придаточок» до історії Росії, а по-справжньому… Та як багато йому вдалося й у кіно, й у літературі, й у житті! Може, навіть ті чудесні яблуневі сади, які було насаджено по війні й білим цвітом яких буяла навесні Україна мого дитинства, з’явилися саме завдяки Довженкові, бо то він радив тодішнім можновладцям садити на нашій рідній землі яблуневі дерева. Потому яблуневі сади безжально вирубали, та в моїй уяві Довженко і яблуні — неподільні.
Пам’ятаєте початкову сцену «Землі»? «…Був гарний літній день, і все навколишнє здавалось прекрасним: сад, город, соняшники, й мак, і ниви за городом. А в саду, якраз коло погребні, під яблунею, серед яблук і груш, на білому стародавньому рядні, в білій сорочці, весь білий і прозорий від старості й доброти, лежав мій дід Семен, колишній чумак». А коло діда сидів його старий побратим Грицько. І обоє вони раптом прочули, що Семенове життя ось-ось добіжить кінця. «Умираєш, Семене?» — спитав Грицько. «Умираю, Грицьку, — тихо признався дід і, злегенька посміхнувшись, заплющив очі». «Ну, вмирай, — сказав Григорій і одвернувся… У траві серед яблук-падалок сиділо одне наше дитинча, яке зовсім ще не розуміло життя. Тримаючи в руках яблуко, воно вперто намагалось вкусити його двома своїми першими зубками, але яблуко було чимале, а ротика на нього дитині ще не ставало».