Ось, мабуть, те головне, що ріднить Сковороду та Нансена, — здатність вийти «за вузькі межі буденності». Вийти і прямувати до Абсолюту, а отже, до самих себе справжніх. Цей шлях вони обоє розуміли як повсякчасне самопізнання-вдосконалення. Згадаймо, як у листі до Кирила Ляшевецького Сковорода, навівши рядки зі Сенекових «Моральних листів до Луцилія»: «Добре й рятівне для себе діло робиш, якщо й далі… вперто йдеш до свого вдосконалення. Бо ж нерозумно вимолювати в когось те, що можеш отримати від себе самого… Бог — побіч тебе, з тобою, в тобі! Так-так, Луцилію: десь у глибині нашого єства поселився священний дух…», — вигукнув: «О, Кириле! Чи не здається це тобі громом із третього неба?»
Від пут буденності звільняє також природа. Обоє вони обожнювали природу, протиставляючи її цивілізації. Пригадуєте 12-ту пісню Сковороди? «Не піду в город багатий. Я буду на полях жить. / Буду вік мій коротати, де тихо врем’я біжить. / О дуброва! о зелена! о мати моя родна! / В тобі жизнь увеселенна. В тобі покой, тишина». А ось нотатка зі щоденника Нансена того часу, коли він був послом Норвегії у Великій Британії: «Я мрію тільки про те, щоби скинути зі себе ці пута. Я заскучив за лісом, за моїми вільними горами. Приручити мене не можна!» Навіть книжки вони писали не в кабінетах, а на лоні природи. Зокрема, діалог «Нарцис», цю першу пам’ятку оригінальної філософської думки у східних слов’ян, Сковорода створив у Гужвинському лісі під Харковом, а Нансен писав книгу «На лижах через Гренландію» в ескімоському чумі.
Словом, для Сковороди та для Нансена характерний примат духовного над матеріальним. Згадаймо розчарування Нансена в загальній спрямованості європейської культури, коли почалася Перша світова війна. «Європейська культура, — писав він, — не виправдала надій, вона виявилася трухлявою. Як велике дерево в лісі, вона впала, щойно здійнялася буря. Культура? Та чого вона варта, якщо не приборкує дикого звіра? Не рятує від варварства? Це ж її головне призначення. Без цього вона — полова». А далі Нансен каже: «Має прийти відродження — нова ера з новими ідеалами, коли духовні цінності знову стануть головною метою, а матеріальні — всього лише другорядною, коли нікчемність і посередність не правитимуть світом, а великі уми поведуть людей у високі сфери, коли кожне розумове відкриття, кожну перемогу в царині духа вітатимуть із тим самим захватом, із яким вітають тепер усе матеріальне, коли люди житимуть більш шляхетним, прекрасним і простим життям». Хіба ця настанова не схожа на сковородинську: «Ми створимо кращий світ. Ми створимо день веселіший», — засновану на запереченні «плотяних» ідеалів сучасного йому життя? «Як на мене, — писав філософ, — то нехай інші дбають про золото, про почесті, про Сарданапалові бенкети, про ниці насолоди, нехай шукають народної прихильності, слави, ласки вельмож; нехай одержать ці, як вони гадають, скарби, — я їм не заздрю, аби лиш я мав духовні багатства…»
А звідси — ще одна риса, яка ріднить Сковороду та Нансена, — уявлення про всеосяжну «софійність» буття. Де джерела ідей Сковороди? У православ’ї? Так. В українському світогляді? Так. У філософії греків і римлян? Звісно. У мудрості Китаю? Так. А звідки бере початок гуманізм Нансена? З лютеранства? Так, хоча Нансен скептично дивився на сучасну йому церкву. З європейської науки? Звісно. Та не меншу роль відіграв тут і життєвий уклад ескімосів. Що принесли європейці у Гренландію? — питав Нансен і відразу відповідав: занепад та виродження. Одне-єдине їхнє досягнення — християнство. Та чи не куплене воно надто дорогою ціною? «Чи можна вважати вигідним становище ескімоса, котрий тільки за назвою є християнином, але не в змозі підтримати свою сім’ю, має погане здоров’я і дедалі більше занурюється у злидні, порівняно зі становищем ескімоса-поганина, котрий живе в «духовній темряві», проте може утримувати сім’ю, міцний здоров’ям і цілком задоволений своїм життям?» Зрештою, Нансен був певен, що ескімоси сповідують релігію милосердя та любові куди краще, ніж самі місіонери: «Мораль ескімосів багато в чому вища за ту, яка існує у більшості європейських країн. Я нагадаю хоча би їхню жертовну любов до ближнього, їхню готовність приходити один одному на допомогу, — в нашому суспільстві такого і близько нема». Ескімоси спільними зусиллями долають труднощі та злигодні, в них не заведено, щоб один потопав у розкошах, а інший не мав нічого, як те на кожному кроці буває у християнській Європі. Тож чи не в ескімосів учився Нансен духовної широти і шляхетності, щоби потім, у 1921—1922 роках, коли на Півдні та на Сході України лютував голод, робити все від нього залежне, щоби зберегти моїм землякам життя?