Мабуть, кожен, хто потрапляє до Санкт-Петербурга, стає інакшим. Але це місто впливає на всіх по-різному. Скажімо, уродженець Сорочинців Гоголь став тут великим письменником, а водночас носієм типово «провансальського» світогляду; Бєлінський, чиє дитинство пройшло у глухому пензенському містечку Чембар, — знаменитим критиком, а водночас справжнім шовіністом, для котрого китайці — «пародія на людей», кримські татари — схожі на баранів і верблюдів, українці — не здатні до «морального руху та розвитку», німці — «тупий… ниций народ»… А от для Шевченка Петербург став тим містом, де з ним, як писав Євген Маланюк, «відбулося чудо «овідієвих метаморфоз»… де кріпак став вільним, маляр перетворився в поета, а поет виріс на національного пророка». І його сформований у Петербурзі полум’яний український патріотизм знаходить свій, може, найяскравіший вияв у любові до інших народів: чи то вже до казахських байгушів, чи до мешканців Бухари («Який статний народ, які прекрасні голови! (чисто кавказьке плем’я) і постійна поважність, без найменших гордощів»)… А як рішуче він став на бік кавказьких народів у їхній кривавій борні за свободу! Колись Драгоманов писав, що протест Тургенєва проти кріпацтва — «се тихий шепіт у порівнянні з голосними прокляттями, якими нап’ятнував його Шевченко». Та Шевченко на повний голос виступив і проти загарбницьких війн імперії на Кавказі, тоді як інші письменники не спромоглися навіть на «тихий шепіт»… Отож, коли Микола Костомаров запевняв, що Шевченка «аж ніяк не можна запідозрити в тій крайній винятковості, яка доводить любов до своєї місцевої батьківщини до неприхильного ставлення до всієї російської вітчизни», він був правий тільки в одному: поетова любов до свого народу ніколи не оберталася на нелюбов до інших народів імперії, з якою він уперто воював. А що ж для нього велич «єдиної і неділимої»? Та ось вона:
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!