Урок 21
У чому полягає суть мистецтва, зокрема поезії? Відповідей на це питання, ясна річ, багато. Проте, мабуть, найчастіше єство поезії окреслювали з допомогою грецького слова «мімезис», тобто «наслідування». «…Поезію, — писав великий Аристотель, — породили дві цілком природні причини. По-перше, змалку властивий людям нахил до наслідування, завдяки якому вони здобувають перші знання. По-друге, всі люди знаходять у наслідуванні втіху». Отже, поезія — це відображення реальності, чи, як колись казали по-латинському, imitatio naturae. Саме це аристотелівське поняття здавна було ключем розуміння поезії для українських авторів. Згадаймо хоча би знамениту «Поетику» Теофана Прокоповича, в якій прямо сказано: мімезис — це «душа поезії» (anima poeseos). Звісно, ні Аристотель, ані Прокопович не розуміли наслідування як дзеркальний ефект. Ні-ні. Мімезис — річ куди складніша. Недаремно Прокопович ототожнив наслідування з поетичним вимислом. «Під поетичним вимислом, або наслідуванням, — писав він, — слід розуміти не лише фабулярне плетиво, але й усі ті прийоми зображення, завдяки яким людські дії, нехай і справжні, постають як правдоподібні». І все ж таки міметичне розуміння мистецтва вагітне ілюзіонізмом. Якщо ні, то чому тоді у старій Україні мали таку популярність анекдоти про грецьких художників, узяті з XXXV книги «Природознавчої історії» Плінія? Про мальований Зевксидів виноград, клювати який зліталися пташки, про Апеллесового коня, намальованого так ловко, що до нього іржали інші коні, про мальований Парразіїв серпанок, про суперечку Апеллеса з шевцем…
Наші старі автори залюбки зверталися до них тоді, коли мова заходила про зрадливість людських почуттів і про марність видимого світу. «Люди, що гасають за розкошами цього світу, — писав у книжці «Вінець Христа» Антоній Радивиловський, — схожі на тих пташок, що злітались до Зевксидових мальованих ягід… та так без жодної поживи й летіли собі геть. Хіба ж не нагадує цей перелесний світ художника Зевксида?» Трохи згодом Іван Максимович тлумачитиме по-філософському сюжет про змагання Зевксида з Парразієм: «Була колись суперечка між Зевксидом і Парразієм про те, хто з них ліпший майстер. Зевксид намалював собі ягоди так гарно, наче вони й справді на деревах ростуть, аж птахи сідали на них і клювали. Тим часом Парразій виніс картину, нібито накриту прозірчастим серпанком… Тоді Зевксид, який запишався від поведінки птахів, попросив, щоб Парразій зняв серпанок та й показав, що воно там намальовано. Осміхнувся Парразій, і Зевксид, зрозумівши свою помилку, вкрай засоромивсь… Тож не варто завжди довіряти почутому й побаченому, часом то лиш омана, адже чуття зраджують нас». А ось як було змальовано суперечку Апеллеса з шевцем у почаївській книжці 1772 року «Зерня Божого слова»: «Славний маляр Апеллес мав звичку виставляти свої картини там, де збиралось багато люду; так він хотів дізнатись, чи нема бува в тих картинах якого ґанджу. І коли одного разу швець ганив щось у зображенні чобіт, Апеллес терпляче його слухав, та коли швець почав ганити картину, пішовши від чобіт угору, тоді Апеллес образився і сказав: «Шевчику, не лізь вище чобіт!»
А згодом, десь на початку літа 1833-го, Квітка-Основ’яненко напише «латинську побрехеньку, по-нашому розказану» під назвою «Салдацький патрет». І в ній він розповість, як «скусний маляр» Кузьма Трохимович так ловко намалював солдата, що всі з ним вітались, а дівчата навіть загравали до нього, аж поки розчовпали, що він мальований. А тут іде швець Терешко. Зняв шапку та й каже: «Здрастуйте, господа служба!..» Дівчата як зарегочуть! Почервонів Терешко мов рак, а потому каже: «Буцім я й не бачив, що се не живий…» Он, мовляв, і чоботи не так намальовано. І тут не так, і тут не так… Кузьма Трохимович підмалював як слід. Але, коли Терешко почав казати, що й рукави не так намальовані, художник відповів: «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!» Цією Плінієвою побрехенькою Квітка давав одкоша «цеховим зубоскалам» на зразок Бєлінського, які, не знаючи ні слова по-українськи («Штіо да штіо ето нєвєрнякано? Ми нє панімаєм-ста нічаво»!), силкувалися «довести десяткам мільйонів людей, які розмовляють, пишуть і з насолодою читають своєю мовою», нібито такої мови взагалі нема. Він каже їм услід за Плінієм: «Ne sutor ultra crepidam!» — «Не лізь вище чобіт!»