Напевно. Принаймні я читав «Дороги моїх днів» із насолодою… А ще мені дуже подобаються автобіографії Юліана Шпола й Олекси Слісаренка. Це навіть не автобіографії… Це автобіографічні повісті — розлогі, красиві, сюжетні… Аж не віриться, що і Шпол, і Слісаренко писали їх не в Гурзуфі на віллі «Буюрнус», вдихаючи запахи осіннього моря, а за тюремними ґратами, у смердючих катівнях НКВД…
А що буде далі?.. Майк Йогансен, аби не залишати своєї грайливої автобіографії без Finale, написав: «Отже, я, Майк Йогансен, умру в 1942 році і, оселившися в царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Гезіодом, Гайне і Мігуелем Сааведро Сервантесом. Але я буду з ними говорити українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу. І ще я скажу там, у царстві тіней, що я, Майк Йогансен, був при житті і залишусь по смерті одним із кращих поетів української оновленої землі…» Майк помилився тільки в одному. До 1942 року він не доживе. Його заарештують 18 серпня 1937-го, о 16.00. Скажуть, що він терорист, член «антирадянської націоналістичної організації»… 26 жовтня того ж таки року засудять до страти. А вже наступного дня в Лук’янівській в’язниці Києва — столиці радянської України — «одного з кращих поетів української оновленої землі» Майка Йогансена розстріляють.
Мине тиждень — і 3 листопада в далекій Карелії, в урочищі Сандармох, розстріляють і Шпола, і Слісаренка, і Поліщука… Про це ми писали з моїм сином Сашком на сторінках «Архіву Розстріляного Відродження»… Їх нема. Та залишається наша пам’ять, залишаються їхні чудесні автобіографії, епіграфом до кожної з яких могли би стати слова великого Шевченка: «Історія мого життя — це частина історії моєї вітчизни».
Урок 29
Герой Любченкового «Вертепу» — твору, що, як казав колись Юрій Шевельов, був для Українського Ренесансу 1920-их років тим самим, чим була Дантова «Комедія» для західного Середньовіччя чи «Фауст» Ґете для Нового часу, — закликав чоловіків: «…Шануймо жінку, коли хочемо шанувати себе. Скидаймо облуду хоробливих загадковостей, вибачливого ставлення до неї, як до тваринки нижчого ступеня, бо це принижує перш за все нас самих. Сподіваюсь, ви не будете заперечувати, що їй, як і нам, властиве геть усе — від геніальності до атавізму». Ясна річ, не будемо! Проте жінка все одно інакша, бо навіщо би тоді Ґете казав наприкінці «Фауста»: «Das Ewig-Weibliche / Zieht uns hinan» (у перекладі Миколи Лукаша: «Вічно жіночеє / Нас туди зве»)? Утім, Бог із нею, з тією містикою «вічножіночого»! Спитаймо просто: хто така жінка?..
Париж. Чудесний день. Колишній повстанський маршал Остюк — герой «Чотирьох шабель» Яновського — йде вулицею. Довкола нього — безтурботні парижанки. Вони щебечуть і сміються. Ах, ці парижанки!.. Пам’ятаєте, як іще 1913 року Іван Кочерга написав п’єсу «Дівчина з мишкою»? Одного разу барон Макс побачив у якомусь паризькому журналі фото прекрасної голої жінки. Вона йому дуже сподобалася. Як шкода, що жінка затулила обличчя руками! Та професор — друг барона — помічає на її тілі прикмету — крихітну родимку в формі мишки. І друзі вирушають до Парижа, щоби розшукати ту юну мадам. Після різних пригод вони таки знаходять дівчину з мишкою. Звати її Фридоліна. Вона є далекою родичкою барона Макса й уже давно кохає його. А до журналу моделей потрапила випадково: редактор цього журналу сфотографував її під час купання. У фіналі Макс і Фридоліна одружуються… П’єса Кочерги була дуже популярна в еротичному театрі Російської імперії, бо в ній на сцену чи не вперше виходили голі натурниці… Ах, ці парижанки!.. А віденки чим гірші?! Ось хоча би та, що в першій книзі «Літературного ярмарку» за 1928 рік: іде собі алеєю «так просто і так, ми сказали б, художньо похитує стегнами… ця картинна симпатюшка, ця наївна Жанна із Мопасанового «Життя», ця Наташа Ростова із «Войни і міра», ця, можна сказати, корінна віденська віденка!..»