Ото й усе. А уявіть собі 1619 рік. Ярмарок у Кам’янці-Струмиловій, теперішній Кам’янці-Бузькій. Чудовий літній день. Кольориста юрба. На ярмарковій сцені йде п’ятиактна драма Якуба Гаватовича «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Іоана Хрестителя…» Такий собі «євангельський Шекспір». Та ось закінчується третій акт, і на сцену виходять двоє селюків — Максим і Грицько. Починається інтермедія «Найкращий сон». Оці двійко спродали волів, а тепер хочуть іти на лісосплав. Аж тут їх наздоганяє третій — Денис. Мовляв, хлопці, візьміть до компанії! Трохи згодом Денис просить у товаришів попоїсти, але вони нічого не мають. Так і йдуть. І раптом чують, що десь поблизу пахне пирогами. Кинулися шукати й таки справді знайшли у траві пиріг. Але ж пиріг один, а їх — троє. Тоді Денис пропонує лягти спати, а кому насниться найкращий сон, тому пиріг і дістанеться. І поки Максим та Грицько сплять, Денис тим пирогом поласував та й собі ліг подрімати. Прокидаються. «Ой, братця, — каже Максим, — снилось мені, ніби я в раю. І так там було гарно!.. А вже їсти й пити — чого твоя душа схоче!» «А мені, — каже Грицько, — снилось, ніби я в пеклі. І так там було погано, що хай Бог милує!» «А мене, — каже Денис, — поніс спершу янгол на небо. І там я бачив тебе, Максиме. Просив у тебе шмат хліба, а ти мені все на пиріг показував. А потім янгол поніс мене в пекло, і там я бачив тебе, Грицю, і ти мені казав, щоб я з’їв пиріг, бо тобі вже не до нього. Так я ото його й з’їв». «Та ти що?» — скрикує Максим. «Ага!» — відповідає Денис. «Ох, і порахую ж я тобі ребра!» — кричить уже Грицько. Денис тікає, а Максим і Грицько за ним женуться. Отака-от весела сценка, взята зі знаменитої антології «Діяння Римські», чи то пак «Gesta Romanorum».
Гадаєте, цей сюжет так і залишивсь у часах Шекспіра та Гаватовича? Помиляєтеся! Через багато-багато років він оживе, скажімо, в добре знаній оповідці Степана Руданського «Пан і Іван в дорозі». А вже в 1871 році вийде друком дуже популярна свого часу й геть забута сьогодні книжка Петра Раєвського «Сцени та оповідання з українського народного побуту». І в ній є сценка «Дивний сон». Сценка така. Ідуть із міста українець і росіянин. Українець і каже: «Чуєш, руський, а чи нема в тебе, бува, чого попоїсти, бо в мене, не при тобі кажучи, така клята жінка, що не дала мені на дорогу навіть шматка хліба. А їсти страх хочеться!» Росіянин на те відповідає, що в нього є і хліб, і смажена курка, та, мовляв, нехай оцим добром поласує той, кому насниться найкращий сон. Лягли вони спати. Уранці прокидаються. Росіянин каже: снилося мені, що ходжу я квітчастим лугом, аж тут злітають із неба двійко янголів, беруть мене та й несуть прямо до Бога. А я лечу й гукаю тобі: «Прощавай, товаришу, вже й не побачимось!» «А мені, — каже українець, — снилось, ніби сиджу я біля самого Бога, аж тут янголи тебе приносять. А Бог глянув на них та й каже: «Нащо ви його притягли? Не треба мені кацапів, ось у мене Грицько є!» І чий же сон кращий? Кому тепер їсти смажену курку?
Та повернімося до інтермедій. Цей жанр занепадає десь у середині XVIII століття разом зі занепадом нашого старовинного театру. Ясна річ, сама назва нікуди не ділася. Пригадаймо хоча би яскраву імпресіоністичну новелу Коцюбинського «Intermezzo» чи трохи пізнішу «інтерлюдію» Володимира Коряка «На Електриди» — та то радше щось схоже на інтермедії музичні, ніж на власне літературні, бо в цих творах нема нічого смішного… Аж раптом у грудні 1928 року — «Алло! Алло! Алло! Всім! Всім! Всім! Говорить Ярмарком “Літературного ярмарку” на хвилі 500.000 із міста Харкова, столиці Української Соціалістичної Радянської Республіки».
Починається феєрія «Літературного ярмарку». А який же ярмарок без блазенських інтермедій — цієї пародійної форми хору! І вже на 40-ій сторінці першої книжки «ЛЯ» — після оповідання Миколи Хвильового «Із Вариної біографії» — справді зринає інтермедія. Що в ній? Різне. Та насамперед — грайливий «запотиличник» Хвильовому: мовляв, про ваше оповідання, товаришу Миколо, ми кажемо: «Шкода!» Якесь воно «жаргонізоване», «дуже багато сахарину», а фінал — то взагалі катастрофа. Так недовго дописатись і до того, що читачі почнуть загортати у ваші книжки оселедці. Оселедець (із діжки незадоволено і глухим, безпорадним голосом). А я ж при чім тут? (до своєі Оселедчихи, що лежить біля нього). Та посунься хоч ти трохи!.. І без тебе душно! (важко зітхає) Ху! Оселедчиха (верескливо). Їдять тебе мухи з комарами!.. Чого ти прискіпуєшся? (продовжує дивитись у дірочку) Ой, людоньки, яке сьогодні сонце!..