Та Оселедець і Оселедчиха — герої епізодичні. А хто ж головні? Їх троє: Циган із батіжком, його ад’ютант Золотий Півник у синій свитці наопашки та Сірий Чортик Зануда. Оце вже, я би сказав, інтермедійна класика. Згадаймо хоча би другу інтермедію до драми Митрофана Довгалевського «Властотворний образ», яку грали на києво-могилянській сцені 10 квітня 1737 року. Тут вам і Циган, і Чорт. Нема тільки Півника. Утім, Півник — ад’ютант, тобто слуга, а слуга — класичний інтермедійний образ. Він є в інтермедіях і до «Драми про Олексія…», і до «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського, і деінде.
А коли Циган, Півник і Зануда йдуть у відпустку, тоді Ярмарком може запросто викликати «з пекла ученого Аверроеса, найкращого коментатора Аристотеля», який незгірше за них виконує роль інтермедійного блазня. Крім Аверроеса, блазнюють і Анатоль Франс (цей виходить на сцену «в своєму славетному халаті і говорить, що йому не зовсім весело лежати в домовині, бо там насправді нема ніякого «повстання янголів» і там — головне — нема прекрасних женщин»), і чимало наших авторів. Ось хоча би диспут про Зелену Кобилу, яка «ходить по Європі». По-моєму, це блискуча пародія на той літературний диспут, що відбувся 18—21 лютого 1928 року в Харкові з участю Миколи Скрипника й інших партійних бонз. Виступає Петро Панч. «Товариство! — каже він. — Кинута Золотим Півником репліка, що кобиляча голова дурніша за курячу, єсть не що інше, як групове зухвальство, щоб не сказати більше. Півник: …ціоналізм? Панч: Я говорю з катедри, а не з шпальт нашої дорогої «Літературної газети»… Півник: Кукуріку! Панч: От вам і кукуріку. Ви гадаєте, що ви знаєте Зелену Кобилу? — Нєт, ви не знаєте Зеленої Кобили…
А особливо я люблю інтермедії Леоніда Чернова. Де він їх тільки не писав! І за лаштунками «Березоля», й у кафе Пока, і на радіостанції — і скрізь йому хтось заважав. Але, мабуть, найважче було писати «в ліфті готелю «Асторія», в співробітництві з українською балериною, коли він, ліфт, по дорозі з першого поверху на третій застряв на тридцять п’ять хвилин між третім і четвертим поверхом». Недаремно, каже якийсь скептик-поціновувач, інтермедійки вийшли «неважні». Читаючи їх, продовжує він, «мимоволі думаєш: яка тифозна курка тремтливою лапою дряпала ці рядки?» «Так-то, шановний товаришу Леоніде Чернов-Малошийченко! Ви цілком і повністю виконали ролю «потешателя почтеннейшей публики», редакційного блазня замість виступити перед цілою Україною глашатаєм, вісником, поетом радості, боротьби наших творчих буднів. Хай вам буде соромно, як соромно зараз нам, коли ми читали ваші блазенські вибрики».
А після цього вміщено «Редакційне повідомлення». Мовляв, коли ми почали з’ясовувати, хто автор цієї лайки на адресу Чернова, то виявилося, що таки ж сам Чернов. Неймовірно! «Навіщо ви це зробили?» — похмуро питає Чернова секретар Ярмаркому. Чернов весело регоче, закурює цигарку й каже: «Ха! Хай тепер спробують підкопатися критики й вороги. Геть з кону, книжкові робаки! Вам тут нічого робити. За вас уже зроблено». «Я хочу говорити серйозно!» — закликає його до порядку секретар. «Несерйозність, — весело відповідає Чернов, — єдина серйозна річ в житті. Але для того, щоб навчитись несерйозно ставитись до речей, треба бути надзвичайно серйозною людиною». «Будь ласка, — благає секретар, — без доморобних парадоксів»…
Але ні! Те, що сказав Чернов, — то аж ніяк не «доморобний парадокс». То — панегірик романтично-ніцшеанській іронії. І в цьому вас легко переконають «філософські» інтермедії Володимира Юринця. В одній із них Олекса Влизько стверджує: «Колись Фридрих Шлеґель дав прекрасну ідею іронії як найглибшого сенсу життя. Шкода тільки, що попсував її Гайне, майстер елегантної вульгаризації… Ми повинні зараз підняти рукавичку і снувати дальше Шлеґелеві думки. Іронія — це велика школа діалектики, і її діалектичність я найкраще відчуваю на собі. Подмухом сміху або бурею сарказму я стараюсь руйнувати поезію, але цей процес руйнації сам стає поетичним… Я старався із сарказму створити Pathos der Distanz між мною й об’єктом сарказму… І тому я людина вільна і можу спокійно судити про все. Моя внутрішня незаінтересованість дає мені можливість глядіти на все й інтересуватись усім. Як Ланцелот, блукаю я по світах, де є стільки непередбаченого… Чи не нахабство? Так… Ігриве нахабство — це й є поезія». Словом, як декларує Ярмарком, інтермедії «були, є і будуть підготовчою школою до майбутнього активно-романтичного мистецтва». Ну, ось вам — інтермедія в ролі модерного Іоана Хрестителя, тобто предтечі «романтики вітаїзму».