Зрештою, що таке наше життя? Сон. Як каже герой повісті Юрія Косача «Еней і життя інших»: «…Я віддавна переконався, за Шекспіром, що наше маленьке життя становить лиш сон. Мені сьогодні, як і вчора й постійно, видавалось зовсім певним, що граней між сном і життям немає, а єсть тільки категорії людей, що живуть у різних стадіях цього «життясну» — одні пробувають у цілковито магійному сяйві його, другі вже переступили межу, що ж до мене, то я, з певністю, живу в цій проміжній стадії, між відкриттям очей, ще жагтіючим царством чудесного, де я був, і новим, реальним світом, який для мене став лиш продовженням сну, з усіма здогадними недоречностями й нелогічностями». І де ж вона, оця невидима межа між сном і реальністю? Ось початок сну Євгена Маланюка після першого проведеного в Америці дня. Згасання світу. Наркотичне забуття. «І вже крізь хаотичне плетиво півдумок, півобразів, що згасали під хлороформом сну, півпритомна пам’ять зацитувала (чомусь?) старі Тувімові вірші про те, що «на другій півкулі люди ходять догори ногами»…
Та, мабуть, найкраще з усіх українських класиків межу сну та реальності змалював колись Шевченко в повісті «Прогулянка…» Дозвольте мені подати цю феєрію засинання повністю. «Я почав відчувати дивовижно приємну середину між сном і неспанням. У гармонійному напівмороці я шукав уявою і майже із заплющеними очима якого-небудь хоч трішки освітленого предмета, на якому міг би зупинити свій згасаючий зір. Морок ставав густіший, а світло слабше. Мої повіки тихо наближались одна до одної і, нарешті, зімкнулися. Морок став прозоріший і світліший, а в глибині цього синювато-блідого напівсвітла ледь-ледь видимо зринав темний, широкий, рівний, мов по лінійці накреслений, горизонт; за горизонтом тихо, повільно почало з’являтися слабке рожеве світло й, посилюючись, набувати якоїсь сіро-похмурої тональності. Горизонт потемнів і почав гудіти, немовби сосновий бір. Я перетворився на слух і зір. Ще хвилька, гудіння стало чутнішим, а горизонт темнішим. Ще хвилька, і я вже чув не невиразне гудіння, а страшний рик якогось чудовиська. Світло посилювалось і набувало сірувато-молочного колориту. З-за темного неоглядного горизонту безконечною стіною з велетенськими фантастичними куполами повільно піднімалися хмари. Піднімаючись вище й вище, вони втрачали свої колосальні примхливі форми й перетворювались на темно-сіру масу безконечного простору. Над горизонтом ставало світліше, і тихо, ледь помітно, як наче із самого горизонту, вставала велетенська білувато-срібляста куля, одним тільки абрисом схожа на сонце. Світло розлилось повсюди й довершило прекрасно-жахливу картину моря… Бліда куля здіймалась усе вище й вище і ставала все блідішою й блідішою, щоб, нарешті, ніби розчинитись і щезнути в молочно-сірій масі. Буря, немов мільйони невидимих страховищ, ревіла на просторах. На тлі темних хмар блищали зграями білі мартини, а на білих скелях довгими вервечками всілись, як допитливі глядачі, чорні баклани»…
Мені здається, це просто геніальна замальовка — такий собі розкішний лет у потойбіччя, коли душа прориває завісу розуму… Ну, ось і все. Готово. Завіса впала. Починається «карнавал нічних фантасмагорій».
Урок 33
На фронтоні першого корпусу Києво-Могилянської академії реліктом радянської доби красується гасло: «Учиться, учиться, учиться». І підпис: «Ленин». Не знаю, чи звертають студенти Могилянки увагу на ці слова, а от я змалку пам’ятаю цей «заповіт Ілліча». Та і хто його тоді не пам’ятав! Кажуть, це цитата зі статті «Назадній напрям російської соціал-демократії», написаної в 1899 році. Вирвана з контексту, вона робить враження яскравого просвітницького заклику, хоча насправді це не так. Насправді там сказано: «У той час, як освічена публіка втрачає інтерес до чесної, нелегальної літератури, серед робітників зростає пристрасний потяг до знання й до соціалізму, серед робітників з’являються справжні герої, які, незважаючи на огидні умови свого життя, незважаючи на отупляючу каторжну роботу на фабриці, знаходять у собі досить мужності й сили волі, щоб учитися, учитися й учитися і перетворювати себе на свідомих соціал-демократів…»