Я веду до того, що наприкінці XIX століття Ніцше в Україні був передовсім «жіночим» філософом. То вже потому настане пора яскравого ніцшеанства Винниченка, «хатян», «боротьбистів», Яновського, Бажана… А що приваблювало наших феміністок, зокрема Ольгу Кобилянську, Наталю Кобринську, Ольгу Франко, у філософії Ніцше? Насамперед, ясна річ, ідеал «надлюдини», який вони — так само, як і феміністки західні — асоціювали з поняттям «нової жінки». Принаймні мені відразу ж приходить на пам’ять роман Поля та Віктора Марґерит «Femmes nouvelles» («Нові жінки»), Роман побачив світ 1899 року, й у ньому «нова жінка» постає саме у стратегії ніцшеанської «надлюдини». Як зазначала щодо цього Леся Українка, Гелена Белау — популярна свого часу німецька письменниця-феміністка — в романі «Halbtier» («Напівзвір») відверто закликала жінок ставати «надлюдьми». Що більше, Леся Українка підкреслювала, що ця думка була особливо характерною для німецької літератури та що її можна трактувати як пряме продовження Ґетевого культу «вічножіночого».
Варто сказати, що й тут чоловіче розуміння природи речей відрізнялося від жіночого. Якщо для феміністок das ewig Weibliche Ґете — це своєрідна основа ідеї «нової жінки», то для того ж таки Михайла Павлика вона лише синонім «бабства». У середині січня 1894 року він писав Драгоманову про Кобринську: «Що може бути в гурту галичанок, коли найпередовіша така баба? Ні — das ewig Weibliche мусить бути знищено, коли на світі мають бути люде». А трохи згодом, у рецензії на альманах «Наша доля», продовжуючи цю тему, Павлик зазначить, що головна вада галицьких жінок полягає в тому, що вони, зокрема й Кобринська, «ще зовсім не просвічені», а це тільки посилює в них «чисто жіночі хиби». «З усього, сказаного нами, — продовжує Павлик, — виходить, що нашому жіноцтву потрібно головно: науки, науки й науки, і в тім найперше того, щоби вони покидали своє жіноцтво в звичайнім розумінню, або, сказавши попросту, своє бабство, з його безконечними дрібницями, а ставали людьми». Павлик навіть уживає тут промовисту фразу «вочоловічення жінок», тобто перетворення жінок на людей, що бодай на суто мовному рівні корелює з проблематикою «воплочення».
Отже, das ewig Weibliche — це «бабство», яке має бути знищене? Та якщо знищити «вічножіноче», то що ж тоді станеться? Жінки набудуть рис чоловіків? Чи разом із «вічножіночим» має відійти в небуття й, кажучи словами Германа Зудермана, не надто прихильно згадуваного в Лесі Українки, «вічночоловіче» (das ewig Maennliche), тобто жінки та чоловіки повинні опинитися «по той бік статі»? Найімовірніше, ні те, ні друге, бо і das ewig Weibliche, і das ewig Maennliche, здається, не мають у Павлика жодних соматичних чи психічних конотацій. Йому йдеться насамперед про «інтереси», тобто про щось із ділянки платонівських «ідей». Про це свідчить його лист до Драгоманова від 15 листопада 1894 року: «І я бажаю, щоби у мужчин і жінок були одні інтереси — людські, і «жіночість» у людей жіночого полу мене сердить і мучить гірш усякого лиха на світі…»
Проте, мабуть, іще красномовніше про це свідчить та обставина, що саме Михайло Павлик став автором чи не першого за часом викладу засад фемінізму в Галичині, написавши для Марії Шім — подруги своєї сестри Анни — доповідь під назвою «Про жоночу долю». Шім мала виголосити її 28 серпня 1885 року в Косові під час молодіжної гірської мандрівки.
«Незавидна тепер наша доля, — каже Павлик від імені жіноцтва. — Скрізь, на цілім світі, в кождім народі і в кождім стані, нас, женщин, не допускають до громадських, краєвих і державних справ, до всеї тої, ручної чи духовної, праці, до всіх тих занять, що мужчин, а через се ми не можемо стояти о своїх силах, о своїм розумі, о своїм заробку і стаємо тягаром то для нашої родини, то знов для мужчин, наших будущих чоловіків». Словом, жінка цілком залежна від чоловіка й це слід трактувати як форму соціального поневолення. «Чи ж може тут межи нами бути правдива, некорисна любов, правдиве поважаньє одно одного, правдиве щастя межи мужчиною а женщиною? — питає письменник, щоб одразу ж відповісти: — Ні! бо нема в нас рівного заробку, рівних прав, рівного образування». Звісно, всі: й чоловіки, й жінки — прагнуть жити у світі, заснованому на принципах добра та справедливості. Проте, як цього досягти? Для чоловіків і жінок, переконаний Павлик, «нема іншого виходу, як лиш такий, щоби 1) женщини могли стояти о своїй праці і 2) щоби були образовані». І ці слова луною відгукнуться в Марії Нагірної, коли вона в 1890 році, завершуючи свій реферат про жіноче питання, продекламує славетні рядки Шевченкового послання «І мертвим, і живим…» у суто феміністському дусі: «Учітеся, сестри мої, / Думайте, читайте…»