— Дякую за турботу, — вимовляє Піт таким самим ввічливим механічним голосом і відчиняє дверцята машини. — Але в мене нічого не сталося. Справді.
— Та ні, сталося. — Ходжес зітхає, дістає з нагрудної кишені візитну картку і простягає. — Візьми. Якщо передумаєш, дзвони. Що б це не було, я можу допо…
Двері зачиняються. Ходжес проводжає поглядом Піта Саубурса, що стрімко віддаляється, ховає картку назад у кишеню і думає: «Гімно собаче! Я облажався. Років шість тому, навіть два роки тому, він би у мене не викрутився».
Але звинувачувати вік занадто легко. Більш глибинна свідомість, більш аналітична й менш емоційна, розуміє, що він навіть не був близький до своєї мети. Думати зворотне — ілюзія. Піт так підготував себе до битви, що навіть просто фізіологічно не міг розслабитися й розкритися.
Хлопчисько доходить до аптеки «Сіті Драг», дістає із задньої кишені батьківський рецепт і заходить усередину. Ходжес дзвонить швидким набором Джерому.
— Білле! Як пройшло?
— Не дуже добре. Знаєш «Сіті Драг»?
— Звичайно.
— Зараз він отримує за рецептом ліки. Дуй туди. Він сказав мені, що йде додому, але, якщо він піде не додому, я хочу знати, куди він попрямує насправді. Як гадаєш, зможеш за ним простежити? Він знає мою машину. Він не знає твоєї.
— Не питання. Уже лечу.
За три хвилини з-за рогу виїжджає Джером. Він тикається в місце, тільки-но звільнене якоюсь матусею, що забрала двох дітей, занадто маленьких на вигляд, щоб учитися в середній школі. Ходжес рушає, махає Джерому і їде до того місця на Гарнер-стрит, де стоїть на варті Холлі, одночасно набираючи її номер на телефоні. Звіт Джерома можна чекати й разом.
22
Батько Піта, дійсно, приймає Віокс з того часу, як відмовився від оксиконтину, але зараз у нього є великий запас. Складений листок, який він дістав із кишені, входячи до аптеки, це насправді сувора записка від помічника директора з нагадуванням для всіх учнів старших класів, що додатковий вихідний для старшокласників — це вигадка, і що керівництво школи перевірятиме всіх відсутніх цього дня особливо ретельно.
Записку Піт не виставляє напоказ. Білл Ходжес, може, і пенсіонер, але не дурень. Ні, Піт дивиться на неї якусь мить, ніби перевіряючи, що дістав потрібну річ, і заходить в аптеку. Усередині він швидко підходить до прилавка вглибині, де йому привітно посміхається містер Пелкі.
— Йо, Піте. За чим сьогодні прийшов?
— Ні за чим, містере Пелкі, ми всі здорові, але мене тут декілька пацанів шукають за те, що я не дав їм списати домашку з історії. Не могли б ви мені допомогти?
Містер Пелкі хмуриться і прямує до дверей. Піт йому подобається, тому що цей хлопець завжди веселий, навіть незважаючи на те, що його родина пережила неймовірно важкі часи.
— Ану покажи мені їх. Скажу, щоб відчепилися від тебе по-доброму.
— Ні, я сам впораюся з ними, тільки завтра. Коли вони охолонуть трішки. Просто, ну, якби я міг вийти через чорний хід…
Містер Пелкі змовницьки підморгує, мовляв, розумію, я і сам колись був хлопчиськом.
— Звичайно. Заходь за прилавок.
Він веде Піта між полиць, забитих мазями й пігулками, потім заводить до маленького кабінету. Там вони підходять до дверей з великою червоною табличкою «СПРАЦЮВАЛА СИГНАЛІЗАЦІЯ». Містер Пелкі прикриває однією рукою кодову панель, другою вводить кілька цифр, і лунає дзижчання.
— Виходь, — говорить він Піту.
Піт дякує йому, вислизає на вантажну платформу позаду аптеки й зістрибує на покритий тріщинами цемент. Провулок виводить його на Фредерік-стрит. Він озирається навколо, не бачить «Пріуса» колишнього поліцейського й кидається бігти. До Ловер-Мейн-Стрит Піт добігає за двадцять хвилин, і хоч блакитного «Пріуса» ніде не видно, дорогою він робить кілька несподіваних поворотів, про всяк випадок. Ледве він повертає на Лейсмейкер-лейн, його телефон знову вібрує. Цього разу послання від сестри.
Тіна: Розмовляв із мр. Ходжесом? Сподіваюсь що так. Мама знає. Я не розповідала вона сама ДІЗНАЛАСЯ. Будь ласка, не гнівайся на мене.
«Ніби я можу на неї гніватися», — думає Піт. Якби їхня різниця у віці була на два роки менше, тоді, можливо, між ними й було б якесь суперництво, хоча й тоді навряд чи. Іноді сестра його дратує, але він ніколи не сердився на неї по-справжньому, навіть коли вона зовсім допікає його.
Отже, таємниця грошей розкрита. Але, можливо, йому вдасться переконати їх, що, крім грошей, він нічого не знаходив, і приховати той факт, що він намагався продати майно вбитої людини тільки для того, щоб сестра змогла вчитися в школі, до якої ніколи б не потрапила звичайним шляхом. І та її тупа подруга Еллен залишиться в минулому.