— Що тепер? — запитує Джером.
— Гадаю, потрібно йти додому до Сауберса. У нас був крихітний шанс не вплутати в цю справу його батьків, як просила Тіна, але, як на мене, він тільки-но наказав довго жити.
— Вони, напевно, уже здогадуються, що це був він, — говорить Джером. — Ну, тобто, вони ж одна родина.
Ходжес хоче сказати на це: гірший за будь-якого сліпого, той, хто не хоче бачити[122], але лише знизує плечима.
Холлі поки що в розмову не втручалася, а просто сиділа за кермом свого чотириколісного лінкора, склавши руки на грудях і легенько постукуючи пальцями по плечах. Тепер вона повертається до Ходжеса, який розвалився на задньому сидінні.
— Ти запитав Піта про записник?
— Не було можливості. — Холлі просто схибнулася на цьому записникові, і йому потрібно було запитати, хоча б для того, щоб її заспокоїти. Тільки насправді йому навіть на думку це не спало. — Він прийняв рішення піти й швидко звалив. Навіть мою візитівку не взяв.
Холлі вказує на школу.
— Гадаю, нам слід поговорити з Ріккі-хіппі. — І, коли ніхто не відповідає: — Будинок Пітера нікуди не подінеться. Не полетить і крізь землю не провалиться.
— Гадаю, це не зашкодить, — говорить Джером.
Ходжес зітхає.
— І що ми йому скажемо? Ваш учень знайшов чи вкрав купу грошей і став виплачувати батькам щомісячну допомогу? Батькам про це має стати відомо раніше, ніж якомусь учителеві, який, напевно, невтямки ні про що. І розповісти їм повинен сам Піт. Для початку, його сестра зможе нарешті заспокоїтися.
— Але, якщо він ускочив у якусь халепу, і не хоче, щоб вони про це дізналися, але все одно хоче з кимось поговорити… з кимось дорослим… — Зараз Джером на чотири роки старший, ніж був, коли допоміг Ходжесу розкрутити справу Брейді Хартсфілда, він досить дорослий, щоб голосувати й легально купувати алкогольні напої, але й досить молодий, щоб пам’ятати, як це бути сімнадцятирічним і несподівано зрозуміти, що ти вляпався у великі неприємності. Коли таке трапляється, у тебе виникає бажання поговорити з кимось, хто багато пережив на своєму віку і багато бачив.
— Джером має рацію, — зауважує Холлі й знову повертається до Ходжеса. — Давай поговоримо з учителем і дізнаємося, чи не радився він з ним про що-небудь. Якщо він запитає, навіщо нам це потрібно…
— Звичайно, запитає, — говорить Ходжес. — І я не можу вимагати, щоб він нікому не казав про нашу розмову. Я ж не адвокат.
— І не священик, — додає Джером, від чого легше не стає.
— Можеш сказати йому, що ми друзі родини, — твердо каже Холлі. — І це правда. — Вона відчиняє дверцята.
— У тебе є передчуття? — запитує Ходжес. — Угадав?
— Так, — каже вона. — Послане з небес.
— Це Холлі-чуйка. Тепер ходімо.
25
Поки вони піднімаються широкими східцями парадних сходів і проходять під гаслом «ОСВІТА — ЦЕ СВІТОЧ ЖИТТЯ», двері «Рідкісних видань Ендрю Халлідея» знову відчиняються, і в магазин заходить Піт Сауберс. Він рушає головним проходом, потім зупиняється, насупившись. Чоловік за стійкою не містер Халлідей. Багато в чому його навіть можна назвати протилежністю містера Халлідея. Блідий, а не рум’яний (крім губ, вони у нього дивно червоні), сивий, а не лисий, і худий, а не товстий. Майже худий. Святий Боже, Піт очікував, що його сценарій провалиться, але не настільки швидко.
— Де містер Халлідей? У мене з ним призначена зустріч.
Незнайомець посміхається.
— Так, звичайно. Тільки він не назвав мені твоє ім’я. Сказав, просто молодий хлопець. Він чекає на тебе у своєму кабінеті. — І це правда. Певною мірою. — Просто постукай і заходь.
Піт трохи розслабляється. Можна зрозуміти, чому Халлідей не хоче проводити таку важливу зустріч тут, де будь-хто, кому потрібна стара копія «Убити пересмішника», може зайти й перервати їх. Він обережний, думає наперед. Якщо Піт не робитиме те саме, зникне й той малий шанс вийти сухим із води, який у нього ще є.
— Дякую, — говорить він і йде між високими книжковими шафами углиб магазину.
Як тільки він проходить повз стійку, Морріс підводиться, тихо й безшумно йде до дверей, перевертає табличку з «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО».
Потім замикає їх.
122
Англійське прислів’я, було використано Джонатаном Свіфтом у його книзі «Ввічливі бесіди» (1738).