26
Секретарка Нортфілдської середньої школи з цікавістю дивиться на трійцю пізніх відвідувачів, але нічого не запитує. Можливо, вона вирішує, що це родичі якогось несумлінного учня прийшли захищати свого телепня. Ким би вони не були, це головний біль Гові Рікера, а не її.
Вона перевіряє магнітну дошку, вкриту різнобарвними ярликами, і каже:
— Він ще має бути у себе в класі. Триста дев’ятий кабінет на третьому поверсі, тільки спершу, будь ласка, загляньте у віконце, перевірте, чи не займається він з кимось. Сьогодні в нього конференція до четвертої, і наприкінці навчального року багато учнів йдуть до нього за допомогою з річними роботами або просять додатково позайматися.
Ходжес дякує їй, і вони піднімаються нагору. Їх кроки луною розносяться порожніми сходами. Чути, як десь унизу квартет грає «Зелені рукави»[123]. Нагорі гучний чоловічий голос радісно вигукує: «Ти продув, Мелоун!»
Кабінет 309 знаходиться посередині коридору на третьому поверсі. Тут містер Рікер у строкатій візерунчастій сорочці з розстебнутим коміром і приспущеною краваткою розмовляє з дівчиною, яка театрально розмахує руками. Рікер підводить очі, бачить, що до нього відвідувачі, і знову зосереджується на дівчині.
Відвідувачі стоять біля стіни, завішаної оголошеннями про літні гуртки, літні семінари, літні табори, випускний бал. Коридором підстрибцем проходять дві дівчинки, обидві в софтбольних кофтинах і кепках. Одна з них перекидає з руки в руку кетчерську рукавичку, наче печену картоплину щойно з багаття.
Подає голос телефон Холлі: звучать кілька зловісних нот із головної музичної теми фільму «Щелепи». Не сповільнюючи ходу, одна дівчинка каже:
— Тобі знадобиться більший човен, — і обидві регочуть.
Холлі дивиться на телефон, потім ховає його зі словами:
— Повідомлення від Тіни.
Ходжес здіймає брови.
— Її мати знає про гроші. Батько теж дізнається, щойно повернеться з роботи. — Вона киває на зачинені двері кабінету містера Рікера. — Тепер немає сенсу відкладати.
27
Перше, що усвідомлює Піт, відчинивши двері темного кабінету, — це жахливий сморід. Одночасно металева й органічна — сталева стружка, перемішана з гнилою капустою. Потім він чує звук — тихе дзижчання. «Мухи», — думає він, і хоч йому не видно, що знаходиться в кабінеті, сморід і звуки в нього в голові складаються докупи з важким гулом шафи, що падає. Він розгортається, щоб утекти.
Під однією з куль, що звисають зі стелі й висвітлюють внутрішню частину магазину, стоїть продавець з червоними губами. У нього в руці якийсь веселенький червоно-чорний пістолет із золотими завитками. Перша думка Піта: він не справжній. У фільмах вони завжди виглядають справжніми.
— Вище голову, Пітере, — каже продавець. — Не роби дурниць і не постраждаєш. Це просто розмова.
Друга думка Піта: «Ти брешеш. Я бачу це по твоїх очах».
— Повернися, зроби крок уперед і ввімкни світло. Вимикач ліворуч від дверей. Потім заходь у кімнату, тільки не намагайся зачинити двері у мене перед носом, якщо не хочеш отримати кулю в спину.
Піт робить крок уперед. Усередині в нього все, від грудей і нижче, ніби обривається й приходить в рух. Він сподівається, що не обпісяється, як немовля. Імовірно, це не так уже й страшно — напевно, він не перший, хто напудить у штани, коли на нього спрямований пістолет, — але для нього це страшно. Піт водить рукою в темряві, знаходить вимикач і клацає. Він намагається кричати, побачивши те, що лежить на промоклому килимі, але м’язи діафрагми не працюють, і все, що викидається, це якийсь водянистий стогін. Мухи в’ються і сідають на те, що залишилося від особи містера Халлідея. А залишилося небагато.
— Знаю, — співчутливо вимовляє продавець. — Не надто приємне видовище, так? Наочні уроки рідко бувають гарними. Він мене розсердив, Піте. Ти хочеш мене розсердити?
— Ні, — відповідає Піт тоненьким, тремтячим голосом. Він більше схожий на голос Тіни, ніж на його. — Не хочу.
— Отже, ти отримав важливий урок. Заходь. Рухайся дуже повільно, але, якщо хочеш, обійди цей бруд.
Піт входить у кімнату, не відчуваючи ніг, і просувається наліво, уздовж однієї з книжкових шаф, намагаючись не ступати мокасинами на просочені кров’ю ділянки килима. Таких небагато. Паніку, яка охопила його спочатку, затулив дзеркальний екран жаху. Він усе думає про ці червоні губи. Усе уявляє, як великий і страшний сірий вовк каже Червоній Шапочці: «Щоб міцніше поцілувати тебе, дитино».