Я повинен думати, каже він собі. Повинен, інакше помру в цій кімнаті. Може, усе одно помру, але, якщо я не зможу думати, то помру точно.
Він продовжує обходити чорнувато-фіолетову пляму, поки не впирається у вишневий комод, і там зупиняється. Щоб пройти далі, доведеться наступити на закривавлену частину килима, а, вона, можливо, ще не висохла й хлюпатиме. На комоді стоять графини з випивкою і кілька пузатих склянок. На столі він помічає сокирку, на її лезі відбивається світло лампи. Напевно, це зброя, якою людина з червоними губами вбила містера Халлідея, і Піту здається, що це мало б налякати його ще сильніше, але натомість вид сокирки прочищає йому мізки, як хороший удар по потилиці.
У нього за спиною з клацанням зачиняються двері кабінету. Продавець, який, напевно, і ніякий зовсім не продавець, тулиться до них і направляє на Піта веселенький пістолет.
— Ну от, — вимовляє він і посміхається. — Тепер ми можемо поговорити.
— Кх… кх… — Він прокашлюється, робить ще одну спробу й на цей раз йому вдається заговорити: — Про що? Про що ми можемо поговорити?
— Не корч із себе дурника. Записники. Які ти вкрав.
Тут у голові Піта все склалося. У нього відвисла щелепа.
Продавець, який не продавець, усміхається.
— Ага, бачу, дійшло нарешті. Скажи мені, де вони, і зможеш вийти звідси живим.
Піт так не думає.
Він думає, що вже знає занадто багато для цього.
28
Коли дівчина виходить із кабінету містера Рікера, вона посміхається; як видно, розмова пройшла успішно. Тікаючи по коридору, вона навіть змахує пальчиками, можливо, усім трьом, але швидше Джерому.
Містер Рікер, який проводив її до дверей, дивиться на Ходжеса та його помічників.
— Чим можу допомогти, леді й джентльмени?
— Навряд чи ви зможете допомогти, — говорить Ходжес, — але спиток не збиток. Ми можемо увійти?
— Звичайно.
Вони сідають за парти на першому ряду, як старанні учні. Рікер вмощується на краю вчительського столу — вільність, якої він уникав під час розмови з юною співбесідницею.
— Я думаю, ви не батьки, отже, слухаю вас.
— Справа стосується одного з ваших учнів, — каже Ходжес. — Пітер Сауберс. Нам здається, він ускочив у тяжку халепу.
Рікер хмуриться.
— Піт? Не думаю. Він один із моїх кращих учнів. Виявляє щиру любов до літератури, особливо до американської. У кожному семестрі його ім’я значиться в списку пошани. У яку халепу він міг ускочити?
— У тому-то й річ. Ми не знаємо. Я питав у нього, але він ніби води в рот набрав.
Брови Рікера сходяться сильніше.
— Це не схоже на того Піта Сауберса, якого я знаю.
— Очевидно, це якось пов’язано з грошима, що якимось чином потрапили до нього кілька років тому. Я б хотів коротко описати, що відомо нам. Це не займе багато часу.
— Прошу, скажіть, що це не має відношення до наркотиків.
— Не має.
Рікер, схоже, заспокоюється.
— Добре. Я занадто багато бачив такого, і розумні діти до цього схильні точно так само, як телепні. А в деяких випадках навіть більше. Розповідайте. Якщо зможу, допоможу.
Ходжес починає з грошей, які стали надходити Сауберсам у найбільш, майже буквально, чорний день. Він розповідає Рікеру про те, як через сім місяців після закінчення щомісячних надходжень загадкової готівки Піт втратив спокій і став якимось нещасним. Закінчує Ходжес переконанням Тіни в тому, що її брат спробував роздобути ще грошей, можливо, з того самого джерела, з якого надходила загадкова готівка, і це обернулося нинішніми неприємностями.
— Він свого часу відпустив вуса, — задумливо вимовляє Рікер, коли Ходжес замовкає. — Зараз він займається на курсі творчого письма в місіс Дейвіс, але я одного разу побачив його таким у коридорі і пожартував з приводу цих вусів.
— Як він сприйняв жарт? — запитує Джером.
— Не знаю навіть, чи почув він мене. Він ніби був на іншій планеті. Але з підлітками таке трапляється, про що ви, напевно, знаєте. Особливо, коли на носі літні канікули.
Холлі запитує:
— Він колись згадував при вас про записник? У молескіновій обкладинці?
Рік замислюється, і Холлі дивиться на нього з надією.
— Ні, — нарешті вимовляє він. — Не пам’ятаю такого.
Він розчаровано знічується.
— Він, узагалі, з якимись питаннями до вас звертався? — запитує Ходжес. — Що-небудь його турбувало, нехай навіть дрібниця? Я сам виростив дочку й знаю: іноді вони розмовляють про свої біди алегорично. Напевно, ви це й самі знаєте.
Рікер посміхається.
— Знаменитий «один друг».