Останні два графини залишилися позаду, і вже немає часу повертатися до них. Піт підводиться на ноги й хапає зі столу сокирку, не за прогумовану ручку, а за лезо. Він відчуває гострий біль, коли лезо впивається в долоню, але це далекий біль, біль людини, що живе в іншій країні. Червоні Губи стискає пістолет і піднімає його для чергового пострілу. Піт думати не може, але якась глибинна частина його розуму, яка, можливо, до цієї миті ніколи не прокидалася, розуміє, що, якби він був ближче, то зміг би зчепитися з Червоними Губами й вирвати в нього пістолет. Легко. Він молодший і сильніший. Але між ними стіл. Тому він робить інше — кидає сокирку. Та летить у напрямку Червоних Губ, прокручуючись у повітрі, як томагавк.
Червоні Губи скрикує й відсахується від неї, піднімаючи руку з пістолетом, щоб захистити обличчя. Обух сокирки б’є його в передпліччя. Пістолет відлітає вбік, б’ється об одну з книжкових шаф і з гуркотом падає на підлогу. Лунає звук пострілу. Піт не знає, куди летить друга куля, але вона не потрапляє в нього, а це головне.
Червоні Губи повзе до пістолета, сиве волосся звисає йому на очі, з підборіддя капає кров. Він моторошно спритний, чимось нагадує ящірку. Піт прораховує, знов-таки не думаючи, що, коли кинутися до пістолета, він програє Червоним Губам. Зовсім трохи, але програє. Є шанс схопити його за руку, перш ніж той встигне повернути пістолет для пострілу, але зовсім слабкий.
Натомість він кидається до дверей.
— А ну повернися, гівно! — кричить Червоні Губи. — Ми ще не закінчили!
На мить повертається ясність думки. «Ні, закінчили», — думає Піт.
Він рвучко відчиняє двері і, пригнувшись, вибігає з кабінету. Сильним, розгонистим рухом лівої руки Піт зачиняє двері й щодуху мчить до виходу з магазину, за яким Лейсмейкер-лейн і благословенне життя інших людей. Лунає ще один постріл — приглушений, — і Піт пригинається ще більше, але ні удару, ні болю не відчуває.
Він смикає двері. Не відчиняються. Піт кидає божевільний погляд через плече назад і бачить, як Червоні Губи, тягнучи ноги, виходить із кабінету Халлідея, на обличчі — кривава борідка. У руці у нього пістолет, і він намагається цілитися. Піт неслухняними пальцями береться за ручку замка, йому вдається її затиснути й повернути. Наступної миті він уже стоїть на сонячному тротуарі. Ніхто на нього не дивиться. Наскільки можна окинути оком, узагалі нікого немає. У цей робочий день торгова Лейсмейкер-лейн як ніколи безлюдна.
Піт зривається з місця й щосили біжить, не дивлячись на дорогу.
30
«Мерседес» Холлі веде Ходжес. Він виконує всі вказівки дорожніх знаків і не кидається з ряду в ряд, але намагається їхати якомога швидше. Його анітрохи не дивує, що ця гонитва з Норт Сайда до магазину Халлідея на Лейсмейкер-лейн навіює спогади про іншу, набагто більш божевільну поїздку цією самою машиною. Тієї ночі за кермом був Джером.
— Брат Тіни точно пішов до цього Халлідея, а не до когось іншого? — запитує Джером. Сьогодні вдень він сидить на задньому сидінні.
— Точно, — відповідає Холлі, не відриваючись від iPad, який вона дістала з місткого бардачка «Бенца». — Я знаю, що він пішов туди, і, напевно, знаю чому. І це була не книга з автографом. — Вона стукає пальцями по екрану й бурмоче: — Ну, давай, давай, давай. Завантажуйся, сволота!
— Що ти шукаєш, Холліберрі? — запитує Джером, протискаючись між сидіннями.
Вона повертає до нього голову.
— Не називай мене так. Ти ж знаєш, я це ненавиджу.
— Вибач, вибач. — Джером пускає під лоба очі.
— Скажу за хвилину, — каже вона. — Майже завантажилось. Краще б у мене був Wi-Fi, а не цей безглуздий мобільний зв’язок. Він занадто гівняшний.
Ходжес сміється. Мимоволі. Цього разу Холлі переводить погляд на нього, при цьому не припиняючи бігати пальцями по екрану.
Ходжес піднімається похилим в’їздом і виїжджає на магістраль Кросстаун-конектор.
— Усе починає складатися, — говорить він Джерому. — Якщо припустити, що книга, про яку він говорив Рікеру, це насправді записник письменника, той, який бачила Тіна. Який Піт ховав від неї під подушку.
— О, це вона, — говорить Холлі, дивлячись в iPad. — Холлі Джібні каже, це стовідсотковий вірняк. — Вона вводить щось ще, ударяє по екрану й видає крик відчаю, від якого обидва її супутники підскакують. — Ууу, як мене бісить ця клята спливаюча реклама!