«Але я повинен був кинути в нього сокиру, — думає Піт. — Це єдине, що було в мене під рукою!»
Вважаючи, що гірше вже бути не може, Піт опускає очі й помічає плями крові на коліні.
Кров містера Халлідея.
— Але я можу все владнати, — проникливо каже Червоні Губи. — І, якщо ми домовимося, я це зроблю. Я можу витерти відбитки твоїх пальців. Я можу стерти запис голосового повідомлення. Я можу знищити DVD-диски. Усе, що потрібно від тебе, це сказати мені, де знаходяться записники.
— Типу, я повинен вам вірити!
— Ти повинен мені вірити. — Тихо. Скрадливо. Розумно. — Подумай про це, Піте. Якщо тебе винести за дужки, убивство Енді буде виглядати, як спроба пограбування. Робота якогось випадкового психа або схибленого метамфетамінника. Так буде краще для нас обох. Якщо ж ти залишаєшся у грі, спливає існування записників. Навіщо мені це треба, скажи, будь ласка?
«Тобі буде все одно, — думає Піт. — Тобі не потрібно буде ні про що турбуватися, коли знайдуть мертвого Халлідея в його кабінеті. Ти сказав, що побував у Вейнсвіллі, отже, ти колишній зек, і ти знав містера Халлідея. Скласти це разом, і ти теж стаєш підозрюваним. Твоїх відбитків там не менше, ніж моїх, і я не думаю, що ти можеш витерти їх усі. Що ти можеш зробити — якщо я тобі дозволю, — так це взяти записники й піти. А коли ти підеш, що завадить тобі послати в поліцію ці DVD, просто на зло? Щоб помститися мені за те, що я поцілив в тебе тим графином із випивкою і пішов? Якщо я погоджуся з тобою…»
Думку він закінчує вголос:
— Мені буде тільки гірше. Що б ви не говорили.
— Запевняю тебе, це не так.
Він говорить, як адвокат, один із тих слизьких типів з ідеальним волоссям, які з’являються в рекламі на кабельних каналах пізно вночі. Лють повертається й змушує Піта витягнути спину на лавці, як від удару електрикою.
— Ну тебе нахер. Ти ніколи не отримаєш цих записників.
Він обриває дзвінок. Телефон майже миттєво знову починає дзижчати у нього в руці. Той самий номер, Червоні Губи знову дзвонить. Піт натискає «ВІДХИЛИТИ» і вимикає телефон. Зараз йому треба подумати так добре й так напружено, як він не думав ще ніколи в житті.
Мама й Тіна — вони найважливіше. Він повинен поговорити з мамою, сказати, що їм з Тінсі необхідно негайно піти куди-небудь із дому. Оселитися в мотелі, наприклад. Їм необхідно…
Ні, не з мамою. Поговорити треба з сестрою. Принаймні спочатку з нею.
Він не взяв візитівку містера Ходжеса, але Тіна, напевно, знає, як з ним зв’язатися. Якщо це не спрацює, доведеться телефонувати в поліцію й сподіватися на краще. Ризикувати своєю родиною він не стане, що б не сталося.
Піт викликає номер сестри.
33
— Алло? Пітере? Алло? Алло?
Нічого. Цей сучий син вимкнув телефон. Перше бажання Морріса — зірвати зі стіни телефон і розтрощити його об якусь книжкову шафу, але в останню мить він себе приструнює. Наразі не час піддаватися нападам люті.
Отже, що тепер? Що робити далі? Чи подзвонить в поліцію Сауберс, незважаючи на всі докази проти нього?
Морріс не може дозволити собі повірити в це, бо, якщо він у це повірить, записники будуть втрачені для нього назавжди. Й обмірковує таке: чи піде хлопчисько на настільки безповоротний крок, не поговоривши спершу з батьками? Не спитавши в них ради? Не попередивши їх?
Треба прискорюватися, думає Морріс і вимовляє, витираючи відбитки пальців з телефону: «Що скоріш би це сталося, то краще».
І краще б вимити обличчя й піти через чорний хід. Він не думає, що вистріли було чутно на вулиці — у кабінеті в глибині будівлі серед заставлених книжками стін має бути непогана звукоізоляція, — але він не бажає ризикувати.
У ванній кімнаті Халлідея він зішкрябує з підборіддя кров, залишаючи рушник у червоних плямах у раковині, де його знайдуть поліцейські, коли врешті-решт з’являться тут. Покінчивши із цим, він іде вузьким проходом до дверей під табличкою «ВИХІД», перед якими складено коробки з книгами. Він відсуває їх, думаючи, як нерозумно так блокувати пожежний вихід. Нерозумно і недалекоглядно. «Моєму давньому приятелеві можна написати епітафію, — думає Морріс. — „Тут лежить Ендрю Халлідей, гладкий, тупий, недалекоглядний гомік. За ним не тужитимуть“».
Спека літнього дня молотом падає на нього, і його починає хитати. Усередині голови неначе відбуваються вибухи — наслідок удару тим чортовим графином, — але мозок працює на повну потужність. Він сідає в «Субару», де ще спекотніше, і, завівши мотор, включає кондиціонер на максимум. Навколо розсічення у формі півмісяця на підборідді набухає потворний фіолетовий синець, але кров уже не йде, і загалом він виглядає не так уже й погано. Шкода, що під рукою немає аспірину, але це може почекати.