Він бачить, як Тіна втягує повітря, і стискає її плече.
— Не кричи, подружко. Відкриєш рота — я тобі зламаю щелепу.
— Будь ласка, не бийте мене, — шепоче Тіна. — Я зроблю все, що хочете.
Морріс задоволено киває. Це найрозумніша відповідь з усіх, що він коли-небудь чув.
— Бачиш це вікно підвалу? Відчинене? Лягай, повернись на животі ногами до нього і зістрибуй униз.
Тіна присідає і вдивляється в напівтемряву. Потім піднімає на нього забруднене кров’ю, розпухле обличчя.
— Тут зависоко. Я упаду.
Скипівши, Морріс б’є її ногою в плече. Вона скрикує. Він нахиляється й приставляє стовбур автоматичного пістолета до її скроні.
— Ти сказала, що зробиш усе, що я захочу, і я хочу, щоб ти туди зістрибнула. Лізь у вікно, або я всаджу кулю у твій крихітний недорозвинений мозок.
Морріс замислюється, чи насправді зробить це, і вирішує, що зробить. На маленьких дівчаток теж насрати.
Обливаючись сльозами, Тіна заповзає у вікно. На середині зупиняється й піднімає на Морріса благальні очі. Він відводить ногу, щоб прискорити її ударом в обличчя. Вона падає і кричить, незважаючи на сувору заборону Морріса.
— Нога! Здається, я зламала щиколотку!
Моррісу начхати на її щиколотку. Він швидко дивиться навколо, перевіряючи, чи не спостерігає хтось за ним, після чого прослизає у вікно і зістрибує в підвал Залу відпочинку на Березовій вулиці, приземлюючись на картонну коробку, яку минулого разу використав як сходинку. Сестра крадія, очевидно, невдало на неї приземлилася й підвернула ногу. Ступня її перекручена і вже починає набрякати. На це Моррісу Белламі теж насрати.
47
Містер Ходжес готовий поставити тисячу запитань, але в Піта немає часу на них відповідати. Він обриває розмову і біжить Сикоморовою вулицею до будинку. Піт вирішив, що брати старий візок Тіни занадто довго, він придумає якийсь інший спосіб перенести записні книжки, коли буде в Залі. Що йому потрібно, то це ключ від будівлі.
Він вбігає до батьківського кабінету, щоб узяти його з коркової панелі й завмирає, як громом уражений. Його мати лежить на підлозі поруч зі столом, блакитні очі блищать на кривавій масці. На відкритому ноутбуці батька теж кров. Кров у неї на сукні, на кріслі і на вікні. У комп’ютері грає музика, і навіть у розпачі він впізнає мелодію. Мама грала в солітер. Просто грала в солітер, чекала, поки син прийде додому, і нікого не чіпала.
— Мамо! — він у сльозах кидається до неї.
— Голова, — стогне вона. — Що в мене з головою?
Він нахиляється над нею, розділяє просочене кров’ю злипле волосся, намагаючись бути обережним, і бачить борозну від скроні до потилиці. Десь посередині крізь червоне проглядає нечітка сіро-біла пляма. «Це її череп, — думає він. — Це погано. Але добре хоч не мозок. Господи, мозок м’який, він би витік. Це всього лише череп».
— Прийшов якийсь чоловік, — насилу вимовляє вона. — Він… забрав… Тіну. Я чула, як вона плакала. Ти повинен… Господи Боже, як у голові дзвенить.
Піт одну нескінченну секунду коливається між необхідністю допомогти матері й спонуканням захистити та повернути сестру. «Якби ж це був сон, — думає він. — Якби ж я прокинувся».
Спочатку мама. Мама просто зараз.
Він хапає з батькового столу телефон.
— Тихіше, мамо. Нічого не кажи й не рухайся.
Вона втомлено заплющує очі.
— Він приходив по гроші? Ця людина приходила по гроші, які ти знайшов?
— Ні, за тим, що було з ними, — говорить Піт і натискає три цифри, які вивчив ще в початковій школі.
— Дев’ять-один-один, — вимовляє жіночий голос. — Що у вас трапилося?
— У мою маму стріляли, — говорить Піт. — Сикоморова вулиця, двадцять три. Надішліть швидку, негайно. Вона спливає кров’ю.
— Будь ласка, назвіть своє і…
Піт кидає трубку.
— Мам, мені треба йти. Я повинен повернути Тіну.
— Не дай… образити… — Язик її вже ледве рухається. Очі все ще заплющені, і він з жахом помічає, що навіть на віях у неї кров. Це він винен! Це все через нього! — Не Дай… Тіну… обра…
Вона замовкає, але ще дихає. Боже, тільки б вона не перестала дихати.
Піт бере ключ від Залу відпочинку з коркової панелі.
— Усе буде гаразд, мамо. Зараз приїде швидка. І прийдуть друзі.
Він робить крок до дверей, але тут йому щось спадає на думку, і він повертається.
— Мам?
— Шшш…
— Тато все ще палить?
Не розплющуючи очей:
— Він гадає… я не… знаю.
Швидко — йому треба піти звідси до того, як прийде Ходжес і спробує перешкодити йому зробити те, що він задумав, — Піт починає заглядати у висувні шухлядки батьківського столу.