— Тепер ти, хлопче. Ворушися!
Піт піднімає руки, і Джером бере його за зап’ястя. Підвал заповнюється димом, Піт починає кашляти й мало не блює, коли перебирає по стінці ногами. Вислизнувши назовні, він повертається й зазирає назад у підвал.
Опудало, що повністю обвуглилось, сидить навколішках, зануривши вогняні руки в палаючі записники. Обличчя Морріса плавиться. Він видає несамовитий крик і починає притискати палаючі залишки роботи Ротстайна, що розсипаються, до палаючих грудей.
— Не дивися на це, хлопче, — говорить Ходжес, кладучи руку на плече Піта. — Не треба.
Але Піт хоче дивитися. Він повинен дивитися.
Він думає: «Це я міг зараз горіти».
Він думає: «Ні. Тому що я знаю різницю. Я знаю, що має значення».
Він думає: «Господи, якщо ти існуєш… зроби так, щоб це було правдою».
55
Піт дозволяє Джерому донести Тіну до бейсбольного поля, потім каже:
— Віддай її мені, будь ласка.
Джером уважно дивиться на нього: бліде, приголомшене обличчя, обпечене до пухирів вухо, обвуглені дірки на сорочці.
— Ти впевнений?
— Так.
Тіна вже тягне до нього руки. Після того як її витягли з палаючого підвалу, вона мовчала, але тепер, коли її взяв Піт, вона обхоплює його шию, притискається щокою до його плеча й починає голосно плакати.
Доріжкою до них біжить Холлі.
— Дякувати Богу! — вигукує вона. — Усі тут. А де Белламі?
— Там, у підвалі, — каже Ходжес. — І якщо він ще не вмер, то дуже про це шкодує. У тебе мобільник з собою? Виклич пожежних.
— Що з нашою мамою? — запитує Піт.
— Думаю, у неї все буде добре, — каже Холлі, знімаючи з пояса телефон. — Її на швидкій повезли до лікарні Кінер. Вона була при тямі й розмовляла. Лікарі сказали, життєві показники в неї непогані.
— Дякувати Богу, — говорить Піт. Тепер і він починає плакати. Сльози залишають чисті доріжки на плямах сажі в нього на щоках. — Якби вона померла, я б убив себе. Тому що це я в усьому винен.
— Ні.
Піт дивиться на нього. Тіна теж повертається до нього, не відпускаючи шиї брата.
— Ти знайшов записники й гроші, так?
— Так. Випадково. Вони були закопані в скрині біля струмка.
— Будь-хто вчинив би так само, як ти, — зауважує Джером. — Чи не так, Білле?
— Так, — каже Білл. — Для родини ти робиш все, що можеш. Як ти пішов за Белламі, коли він забрав твою сестру.
— Краще б я ніколи не знаходив цієї скрині, — говорить Піт. Але він не говорить, і ніколи не скаже, як йому шкода, що записники загинули. Усвідомлення цього пече як вогонь. Він розуміє, що відчував Морріс, і це теж обпікає вогнем. — Краще б вона залишилася в землі.
— Якби та якби, — говорить Ходжес. — Ходімо. Треба прикласти лід, поки не розпухло занадто сильно.
— Де не розпухло? — запитує Холлі. — Ти ж ніби цілий і неушкоджений.
Ходжес обіймає її однією рукою за плечі. Іноді Холлі клякне, коли він таке робить, але не цього разу, тому він ще й цілує її в щоку. Це викликає невпевнену посмішку.
— Він улучив тобі туди, де хлопчикам боляче?
— Так. Тепер помовч.
Вони йдуть повільно, через Ходжеса і через Піта. Сестра стає все важчою, але він не хоче опускати її на землю. Він хоче донести її на руках до самого будинку.
Після
У п’ятницю, перед вікендом, що передує Дню праці[136], «Джип Вранглер» — старий за віком, але улюбленець господаря — в’їжджає на стоянку над Макгінніс-парком із його ігровими полями малої ліги й зупиняється поруч із синім «Мерседесом», на якому теж помітні ознаки старіння. Джером спускається трав’янистим схилом до столика для пікніка, на якому вже розкладено наїдки. В одній руці в нього погойдується паперовий пакет.
— Йо, Холліберрі!
Вона повертається.
— Скільки разів тобі казати, щоб ти не називав мене так? Сто? Тисячу? — Але вимовляє це вона з посмішкою, і коли він обіймає її, обіймає його у відповідь. Джером долю не спокушає, гарненько один раз стискає її в обіймах, після чого запитує, що на обід.
— Курячий салат, салат із тунцем і салат зі свіжої капусти. Ще я принесла бутерброди зі смаженою яловичиною. Для тебе, якщо ти захочеш. Я не їм червоне м’ясо, воно руйнує мої добові ритми.