Вона складає руки на грудях — давній жест самозаспокоєння, до якого вона вже майже перестала вдаватися.
— Я не думаю, що це одержимість. — Обережно, промацуючи ґрунт, вимовляє Джером. — Навряд чи це пов’язано з минулим.
— Що ще це може бути? У цього чудовиська немає майбутнього!
«Білл у цьому не такий впевнений», — думає Джером, але вголос цього не говорить. Холлі вже краще, але вона, як і раніше, дуже вразлива. І, як вона сама сказала, кому, як не їй знати, що таке одержимість. До того ж він не розуміє, що стоїть за цією нескінченною цікавістю Білла до Брейді. Усе, що в нього є, це відчуття. Інтуїція.
— Та хай йому грець, — каже він. Цього разу, коли він кладе долоню на її руку, вона дозволяє їй залишитися, і вони якийсь час розмовляють про інші речі. Потім він дивиться на годинник. — Ну, мені час. Я обіцяв забрати Барбару і Тіну з роликового катка.
— Тіна закохана в тебе, — сухо вимовляє Холлі, коли вони піднімаються схилом до машин.
— Якщо й так, це мине, — говорить він. — Я їду на схід, і дуже скоро в її житті з’явиться якийсь симпатичний хлопець. Вона буде писати його ім’я на обкладинках своїх зошитів.
— Мабуть, — каже Холлі. — Зазвичай це так відбувається, так? Просто я не хочу, щоб ти з неї сміявся. Вона вирішить, що ти злий, і засумує.
— Не буду, — обіцяє Джером.
Вони підходять до машини, і Холлі знову змушує себе подивитися йому прямо в очі.
— Я не закохана в тебе. Так, як вона. Але я все одно тебе дуже люблю. Тому бережи себе, Джероме. Деякі студенти, трапляється, роблять дурниці. Не стань одним із них.
Цього разу вона обіймає його.
— А, о, мало не забув! — похоплюється Джером. — Я привіз тобі маленький подарунок. Це футболка, хоча сумніваюся, що ти захочеш її вдягнути, коли поїдеш до мами.
Він вручає їй пакет. Вона дістає з нього яскраво-червону футболку з коротким рукавом і розгортає. На грудях кричущими чорними літерами написано:
— Їх продають у книгарні Міського коледжу. Я взяв найбільшу за розміром, раптом ти захочеш зробити з неї нічну сорочку. — Він спостерігає за її обличчям, поки вона дивиться на напис. — Звичайно, ти можеш повернути її або обміняти на щось, якщо вона тобі не подобається.
— Вона мені дуже подобається, — каже Холлі, і губи її розтягуються в посмішку. Ту, яка подобається Ходжесові. Яка робить з неї красуню. — І я вдягну її, коли поїду до мами. Навмисно, щоб її подражнити.
Джерома це настільки дивує, що вона сміється.
— У тебе ніколи не виникало бажання подражнити свою матусю?
— Час від часу. І Холлі… Я тебе теж люблю. Ти ж це знаєш, авжеж?
— Знаю, — каже вона, притискаючи футболку до грудей. — І я рада. Що є таке лайно, на яке зовсім не насрати.
Ходжес іде доріжкою вздовж покинутої земельної ділянки з боку Березової вулиці і знаходить Піта на березі струмка. Він сидить біля води, притиснувши коліна до грудей й обхопивши їх руками. Поруч із ним кострубате дерево нависає над потоком, який після довгого спекотного літа схуд до розмірів цівки. Під деревом зяє розрита заново яма, у якій було заховано скриню. Сама скриня кривобоко стоїть тут же, на березі. Виглядає вона старою-старезною і доволі зловісною — прибулець із тих років, коли диско ще було в розквіті. Поруч стоять штатив для фотоапарата і дві сумки, схожі на ті, з якими подорожують фотографи.
— Знаменита скриня, — говорить Ходжес, сідаючи поруч із Пітом.
Піт киває.
— Так. Знаменита скриня. Фотограф із помічником пішли обідати, але, гадаю, вони незабаром повернуться. Їжа в місцевих ресторанах їм не сподобалася. Вони з Нью-Йорка, — додає він, знизавши плечима, неначе це все пояснює. — Спочатку він хотів, щоб я сів на скриню і підпер голову кулаком. Ну, знаєте, як та знаменита скульптура. Я відрадив його, але це було не просто.
— Це для місцевої газети?
Піт хитає головою й починає посміхатися.
— Це мої гарні новини, містере Ходжес. Фотографії для «Нью-Йоркера». Вони хочуть надрукувати оповідання про те, що сталося. І не маленьке. Їм потрібен матеріал для «колодязя» — це так вони називають середину журналу. Справді великий матеріал. Можливо, найбільший, який у них був.
— Це ж чудово!
— Буде, якщо я не облажаюся.
Ходжес дивиться на нього секунду.
— Стривай. Ти сам будеш його писати?
— Ага. Спочатку вони хотіли прислати одного зі своїх письменників — Джорджа Пакера[140], а він дійсно гарний, щоб узяти в мене інтерв’ю і написати оповідання. Це велика справа, тому що Джон Ротстайн у минулому був їх зіркою, одного рівня з Джоном Апдайком, Ширлі Джексон… Ну, ви знаєте, про кого я.
140
George Packer — американський журналіст, романіст і драматург. Висвітлює зовнішню політику США в журналі «The New Yorker», є автором книг із новітньої історії Америки.