Піт прошмигнув у кухню, схопив черевики та куртку й вийшов. Перше, що він помітив, — на сходинках чорного ходу не було ніякого льоду. Батько збрехав про це. Було занадто тепло для льоду, принаймні на сонці. До весни ще залишалося шість тижнів, але відлига тривала вже тиждень, і з усього снігу у дворі залишилося тільки кілька вкритих скоринкою купок під деревами. Піт підійшов до паркану й відчинив хвіртку.
Однією з переваг життя в Норт Сайді була наявність незабудованої ділянки розміром із квартал за Сикоморовою вулицею. П’ять акрів непролазних кущів і приземкуватих дерев тягнулися вниз, до замерзлої річечки. Тато Піта говорив, що ця ділянка в такому стані перебуває вже давно й, найімовірніше, такою найближчим часом і залишиться через якусь нескінченну суперечку про те, кому вона належить, і що можна було б на ній побудувати. «Зрештою, від цих суперечок ніхто не виграє, лише юристи, — сказав він Піту. — Пам’ятай це».
На думку Піта, діти, які хотіли трохи відпочити від батьків, теж вигравали.
Доріжка йшла звивистою діагоналлю повз оголені взимку дерева, наприкінці впираючись у Зал відпочинку на Березовій вулиці, старий Нортфілдський молодіжний центр, який доживав останні дні. У теплу погоду на доріжці й навколо тинялися старші хлопці — приводили сюди своїх подружок, курили сигарети або дур, пили пиво, — але цієї пори там нікого не було. А якщо дорослих хлопців немає, значить, шлях вільний.
Іноді Піт приводив сюди сестру, коли батьки серйозно заводилися, а це траплялося дедалі частіше й частіше. Прийшовши до Залу відпочинку, вони кидали м’яч у кошик, дивилися відео або грали в шашки. Він не знав, куди поведе її, якщо Зал закриється. Тут і піти було більше нікуди, крім «Зоні», цілодобової крамнички. Сам він, прогулюючись на самоті, доходив лише до струмка, жбурляв каміння у воду або взимку розбивав ними лід, перевіряючи, чи зможе пробити дірку, і насолоджуючись спокоєм.
Авки-гавки — це, звичайно, погано, але найбільше він боявся, що тато — який завжди через пігулки оксиконтину був завжди трохи не при собі — коли-небудь підніме руку на матір. Це вже остаточно розірве тканину їхнього шлюбу. А якщо ні? Якщо вона буде терпіти побої? Це було б ще гірше.
«Але цього ніколи не станеться, — переконував себе Піт. — Тато ніколи не зробить такого».
А якщо таки зробить?
Сьогодні вдень річка ще була вкрита льодом, але лід здавався прогнилим і був увесь укритий великими жовтими плямами, неначе якийсь велетень тут зупинився помочитися. Виходити на нього Піт не наважився. Ні, якби лід проломився, він би не потонув, нічого такого — води тут було по коліно, — але йому не хотілося повертатися додому й пояснювати, чому штани й шкарпетки мокрі. Він сів на повалене дерево, кинув кілька камінців (маленькі відскакували й котилися, а великі пробивали жовті плями), потім просто став дивитися на небо. Із заходу на схід по ньому пливли пухнасті хмари, більше схожі на весняні, ніж на зимові. Одна хмара нагадувала стару з горбом (а може, це був рюкзак?), інша — зайця, був там ще дракон і…
Глухий звук, ніби впало щось важке, крихке, відволік його. Він повернувся вліво й побачив, що шматок берега, підточений снігом, що танув упродовж тижня, обвалився, оголивши коріння дерева, яке й без того загрозливо нахилилося — от-от завалиться. Простір, що звільнився, був схожий на печеру, і, якщо він не помилявся — хто його зна, може, це просто тінь, — там щось лежало.
Піт підійшов до дерева, ухопився за одну з голих гілок і нахилився, щоб краще роздивитися. Справді, усередині щось було, причому щось велике. Край ящика?
Він спустився вниз уздовж берега, видовбуючи каблуками сходинки в розгрузлій землі. Опинившись під місцем невеликого обвалу, Піт сів навпочіпки. Він побачив потріскану чорну шкіру й металеві смуги із заклепками, а ще ручку розміром зі стремено. Скриня! Хтось заховав тут скриню.
Змучений збудженням і цікавістю, Піт схопився за ручку та смикнув. Скриня не ворухнулася. Занадто міцно засіла в землі. Піт знову потягнув, але з таким же успіхом. Ні, не витягнути. Без інструментів — точно.
Він знову присів, опустивши руки між стегон — так часто робив батько до того, як дні присідань дійшли до кінця, і став просто дивитися на скриню, яка виглядала з чорної, поритої корінням землі. Нерозумно, напевно, було думати про «Острів скарбів» (а ще про «Золотого жука», якого вони проходили з англійської торік), але він згадав їх. Чи це було занадто нерозумно? Невже? Крім переконань у тому, що знання — сила, містер Джейкоб завжди підкреслював важливість логічного мислення. А хіба не логічно припустити, що хтось сховав скриню в безлюдному місці, бо в ній заховано щось цінне?