Людська уява заселяє моря і континенти далекої невідомої Півночі якимись дивними фантастичними створіннями. Тогочасні літописці багато розповідають про чоловіків із собачими писками, про жінок, порослих шерстю і з бородами до пояса, про велетнів і карликів, між якими точаться криваві битви. Той забобонний страх перед далекими землями, страх пізнання нового відчувається також і в пізніших літописців. Один з них, Адам з Бремена, розповідає про бувалого норвезького короля, що, вирішивши дослідити, чи далеко тягнеться Північний океан, сам на чолі багатьох кораблів вирушив у подорож на північ. Перед самісінькою безоднею, там, де кінчається світ, його огорнула глибока пітьма. З великими труднощами пощастило королеві уникнути таємничих прірв, і він поспішно вернувся додому.
Через кілька десятків років тогочасні літописці так писали про Гренландію: «…поза прибережним пасмом льоду розкинувся багатий, вкритий зеленню край з теплим кліматом і буйними лісами, край, заселений щасливими людьми, зовсім відокремлений від решти світу…» Чи мав слушність Рудобородий Ерік?
II
НА ЛИЖАХ ЧЕРЕЗ ГРЕНЛАНДІЮ
_____________________
Розділ сьомий
«ТАКА ІДЕЯ МОГЛА ВИНИКНУТИ ТІЛЬКИ У МОЛОДОГО НЕДОСВІДЧЕНОГО ЗАЙДИГОЛОВИ!»
Серед забобонів середньовіччя скоро забулися прекрасні подорожі першовідкривачів-вікінгів, стерлася також історія походження назви Гренландія. Та після мороку незнання настали часи географічних відкриттів. Мандрівники і найсвітліші вчені довели, що земля кругла. Поширення вітрила і винайдення компаса надавали сміливості до дальших подорожей. Пливучи весь час на захід, можна було дістатися на Далекий Схід, що вабив незмірними багатствами. Відома на той час дорога в цю частину світу пролягала через землі Європи й Азії. Щоб прокласти постійний торговельний шлях, треба було мати величезну армію, яка зброєю виборювала б мало не кожну п'ядь землі. Далека й небезпечна то була путь. І дорога. Отож лишалося тільки море. Величезний нічийний водний простір видавався людям найзручнішим шляхом.
Відшукуючи прохід до скарбів Далекого Сходу, багато суден пропливало у XVI столітті біля негостинних берегів Гренландії. Капітани знали, що, коли б їм, боронь боже, довелося завернути до цих скелястих берегів, то вони мали б добре пильнувати, остерігаючись хижих звірів, що водилися в лісах, та диких людей, яких ніхто ніколи не бачив. Тож і не дивно, що серед моряків з покоління в покоління передавалися жахні легенди про таємничий острів.
Перша датська експедиція 1752 року, подолавши льодові затори біля берега Західної Гренландії, висадилася на суходіл. Пройшовши за п'ять днів тринадцять кілометрів, люди, налякані морозом, завірюхою і глибокими розколинами в льоду, повернули назад, щасливі, що лишилися живі.
Через сто років на острів спробував проникнути один молодий американський учений, але, пройшовши дев'яносто кілометрів, він теж відступив.
Нарешті інший учений звернув увагу не на те, що в глибині Гренландії є землі без льоду, а на сам лід, тривалий час жив серед ескімосів на західному побережжі острова, спостерігаючи там рух льоду.
Повзучи поволі, невпинно, могутня біла маса трощила і підминала все, що траплялося на її дорозі, переносила на своєму хребті величезні скелі, вижолоблювала глибокі долини, проривала канали, різьбила поверхню острова. У світлі того дослідження ставало ясно, чому в Північній Європі, що у прадавні часи теж була покрита льодом, подибуються величезні скельні блоки, занесені на сотні кілометрів од рідних гір, або як утворилися русла деяких великих річок.
Вивчати внутрішні райони Гренландії вирушали нові й нові експедиції. Одні вчені, як Норденшельд, намагалися знайти там буйну рослинність, інші дотримувалися думки, що побачать там тільки лід, товщина якого місцями, можливо, сягає кількох сот метрів. Покласти край цій теоретичній суперечці можна було тільки одним способом — пройшовши весь острів упоперек. Власне, це й намірився зробити Нансен. Він вирішив учинити зовсім не так, як його попередники. Досі всі експедиції вирушали від західного узбережжя, заселеного ескімоськими племенами, і прямували до східного — безлюдного. Таким чином, повертаючись до людських поселень, експедиції мали двічі перейти негостинну внутрішню частину незнаного острова, тобто наражалися на подвійну небезпеку.