— Щось не дуже виходить у тебе з цим ескімоським, — покепкував Свердруп з Нансена і, не роздумуючи, великою долонею поплескав приязно найближчого гостя по плечу.
Той миттю відповів йому тим самим. Дружбу було встановлено. Старший за віком ескімос короткими, гортанними криками звертався весь час до Нансена, ніби одразу відгадав, що він керівник. Молодший недовірливо позирав на одяг з оленячого хутра, в який були вбрані обидва лапландці. Знетерпеливлений Нансен відкинув нарешті непотрібний записник. Чи винайшов хто щось досконаліше за мову рук? Якщо не можна інакше — найкраще порозумітися жестами. Дітріхсен витяг шматок паперу, на якому ескімоси один поперед одного почали щось малювати.
З їхніх пояснень мандрівники зрозуміли, що недалеко на півночі розташоване велике поселення, в якому живе багато людей. Одного тільки не могли ескімоси збагнути: звідкіля взялися тут ці кумедні білі люди? Чи не припливли, бува, з відкритого моря? Показуючи на здиблені хвилі, крутили заперечливо головами, потім кинулися оглядати дерев'яні шлюпки. Вони ніколи таких не бачили. Обдаровані порожніми бляшанками з-під консервів, гості втішилися, мов діти, і вирушили назад у море, весь час щось вигукуючи.
— Запрошують нас до поселення. Щонайпізніше завтра зустрінемося з ними, — заявив товаришам Нансен, але ніяк не хотів пояснити їм, як він збагнув це.
Наступного дня змучені багатогодинним веслуванням мандрівники справді побачили на узбережжі невеликі низькі намети, вкриті тюленячими шкурами. Назустріч їм висипав натовп ескімосів — чоловіки в розквіті літ, жінки з немовлятами на плечах, закутаними у хутра, гурт галасливих дітлахів, старі. Ніхто з них ніколи не бачив білих людей. Попереду, вимахуючи бляшанками з-під консервів, вітали полярників двоє знайомих ескімосів.
«Задуха, що вдарила в ніздрі зсередини намету, до якого нас було гостинно запрошено, могла звалити з ніг найдужчу людину, — занотував Нансен. — Під одним дахом мешкало багато людей. При кожній стіні — інша родина. Часом дві. Чад від тюленячого жиру, що тлів у вогнищах, над якими висіли кам'яні казанки, і запах несвіжого сирого м'яса змішувалися з гострим смородом від посудин, у яких дбайливо зберігалася сеча для вмивання…
Порозумітися з ескімосами вдалося легко — на мигах. Гостинні, приязні, вони курили якийсь смердючий тютюн і уважно придивлялися до нас. Ми домовилися з ними, що наступного ранку попливемо разом на північ. Наділені бляшанками з-під консервів і сталевими голками, мешканці поселення були дуже задоволені».
В глибині душі Нансен плекав надію, що досвідчені ескімоські мисливці, які добре знають лід, торуватимуть їм, новакам, дорогу. Але на те саме, власне, покладали надію й мисливці, сподіваючись, що попливуть услід за широкими, міцними дерев'яними шлюпками, які розпихатимуть кригу.
Лапландці Равна і Балту не приховували свого обурення, бачачи, як у надибаному по дорозі іншому ескімоському поселенні Нансен вимінював на порожні бляшанки і голки сушене м'ясо. «Не прикладемо руки до такої їжі, — заявили вони. — Це нечесно».
Та на цьому не скінчилися клопоти з лапландцями. Вони невтомно допомагали в усьому, але ніяк не могли зрозуміти Нансенового девізу: «Спати якнайменше, їсти швидко й мало, працювати багато». Лапландці кожного дня скаржилися, що вони голодні, і вимагали улюбленого делікатесу — чорної кави. Коли хтось запитав у одного з них після повернення експедиції на батьківщину, чи добре вони харчувалися під час виправи, той відповів: «Нансен запевняв нас, що ми їмо досить. Отож мусили вдовольнятися тим, що нам давали. Однак, по правді кажучи, не пригадуємо, щоб коли-небудь наїлися досхочу. Та це байдуже. Якби Нансен покликав мене в якусь нову експедицію, я покинув би все і пішов би з ним».
Розставшись з ескімосами, мандрівники пробивалися далі через неспокійні води до заздалегідь визначеного Нансеном пункту. Дванадцять разів над двома самотніми човнами западала ніч, дванадцять разів гасли над головами зірки. Оточені кригою, люди петляли по розводдях, пробираючись на вільний від льоду простір, і насилу рухали занімілими від перевтоми руками.
Забули, що на світі є щось інше, опріч криги. Щораз рідше пригадувалися їм двоповерхові нари тісних приміщень «Язона». І тепла духота тюленячих шкур, просякнутих запахом поту, і пахощі тушкованих плавців, яких ніхто не вмів так смачно приправити, як корабельний кок, і тяжкий, солодкуватий аромат тютюнового диму, що заслоняв лице шкіпера, який слухав розповіді Нансена. Тепер, коли різкий вітер безперервно шмагав, мов батогом, обличчя, а порожній шлунок даремно домагався свого, ці спогади видавалися гарним далеким сном.