Тільки наприкінці дня, смертельно стомлені, вони побачили перед собою пласку рівнину, що положисто підіймалася вгору. Вона була дуже схожа на поверхню океану, розбурхапі хвилі якого раптом застигли, перетворившись на лід. Усі вони були звернені в напрямі мандрівників. Здиблені, грізні, полискували в останніх променях призахідного сонця.
— Нелегкий буде похід з нашими саньми по цьому чортячому зрубові. Їх доведеться не тільки тягти, а ще й підпирати, щоб не перекинулися.
Кажучи це, Свердруп щосили вдарив чоботом по краю найближчого гребеня льоду, але викришив лише маленький уламок. Крига була тверда, мов граніт.
— Нічого страшного. Головне — підняти сюди сани, а далі дрібниця. Чкурнемо по кризі навперейми з вітром.
Свердруп розчулено глянув на приятеля. По його зарослому, змарнілому обличчю краплями спливав піт, з-поза темних окулярів блукав погляд, хутряна шапка перехнябилася на вухо. Що сказали б противники експедиції, якби в цю хвилину побачили її керівника? І він вибухнув сміхом.
— Невже і в мене такий самий вигляд, як у тебе? — вичавив із себе нарешті Свердруп.
Нансен подивився на нього як на божевільного.
— Звідки ж мені знати? — буркнув він. — Вигляд потворний.
— То, значить, точнісінько такий самий, — махнув рукою Свердруп.
Спускатися було важче, ніж сходити вгору. Запали сутінки. Над льодовиком подув морозяний, пронизливий вітер і нагнав темних хмар, які заслонили несміливий блиск перших зірок. Мандрівники хотіли податися навпрошки — і опинилися в пастці. З усіх боків тепер заступали їм дорогу пащі розверзнутих розколин. Темнота перешкоджала дальшому просуванню вперед і врешті зовсім спинила людей. Мандрівники не наважились іти далі наосліп, щоб не наразитися на небезпеку поламати руки й ноги, а може, й на смерть. Зо дві години пересиділи вони під льодовою брилою. Промерзлі до кісток, жували останні сухарі, клацаючи зубами з холоду. Ніхто б їх у цю хвилину не переконав, що то була літня серпнева ніч…
— Підйом взагалі не важкий, — такими словами привітав Нансен товаришів, що нетерпляче ждали повернення розвідників. — Однак доведеться трохи попрацювати! — докинув він, завваживши здивований погляд Свердрупа.
— А ти сам, Фрітьофе, віриш у те, що сказав? — запитав той приятеля, коли вони на якийсь час залишилися самі.
— Авжеж! Ми ж пройшли і повернулися цілі, — здивувався Нансен, немовби він щойно й не долав ніяких труднощів. — Вирушаємо не на прогулянку, в людей взуття не дуже міцне. Треба укріпити наші кінцівки, — зажадав він, дивлячись на свої чоботи, покремсані гострими льодовими шпичаками.
«Мов бритва, ріжуть найгрубший ремінь», — забриніла йому у вухах пересторога Норденшельда.
В таборі, біля підніжжя льодовика, закипіла робота. Одні довгими латунними гвіздками прибивали грубі ремінні підошви, іноді додатково обшивали чоботи сталевим дротом. Провіант і оснащення Нансен старанно розподілив на п'ятеро саней. Четверо мали вантаж близько ста кілограмів кожні, п'яті — близько двохсот. Найважчі сани мали тягти Нансен разом із Свердрупом. Увесь скарб експедиції було розподілено так, щоб утрата одних чи й двох саней не стала для людей катастрофою.
Обидва човни мандрівники залишили на березі, присипавши товстим шаром каміння, щоб не зрушив навіть штормовий вітер. Під ними Нансен зоставив запас сухого м'яса і звіт про хід експедиції.
— Щоб якийсь слід по нас лишився, — пояснив Нансен здивованим, завжди голодним лапландцям, котрі ніяк не могли збагнути, навіщо залишати харчі, коли їх можна одразу поїсти.
Не могли вони також зрозуміти, навіщо Нансен робить ваписи на тих картках. Для кого? Невже колись знайдеться шаленець, який добровільно припливе сюди?
Розділ дванадцятий
ВОЖДЬ ІНДІАНЦІВ НЕ ДОВІРЯЄ БІЛОМУ
— Тягни!
— Пхай дужче!
— Ще!
— Тримайся, бо сповзаєш униз!
У кришталевому повітрі довго розлягалися перегукування, притлумлювані громом «отелення» льодовика. Під кінець першого дня мандрівники ледве переставляли ноги. Кожен порух натруджених м'язів викликав нестерпний біль. Схили льодовика були не такі вже й круті, але троє людей насилу підтягували одні сани на кілька десятків метрів і по хвилині відпочинку поверталися по другі. І так без кінця. Сходження усім далося взнаки. Ремінні шлейки впиналися в тіло, ноги то западали у мокрий сніг, то ковзали на твердій і гладенькій, як скло, льодовій шкаралупі. Мандрівники познімали шапки, а потім куртки і светри, але це не допомогло. Піт заливав очі, сорочки прилипали до тіла.