— Досить уже цього мордування.
— Не витримаю!
— Це нелюдська робота! — бунтували лапландці. Але Нансен був невблаганний.
З кожним наступним днем м'язи, призвичаєні до напруження, докучали щораз менше, але на шляху людям ставали нові й нові узгір'я та долини. Вгору — вниз, вгору — вниз. Чорнильна чорнота моря, усіяного білими коржами льодових полів, віддалялася, зменшувалася в міру того, як мандрівники піднімалися вище й вище. Та чи не найдужче їм докучав під час сходження на льодовик дощ. Набридлива мжичка раз у раз переходила в зливу. Вона заслоняла все довкола, просочувалася крізь брезент намету, на довгі години спиняючи перемерзлих, голодних і змучених людей. Вимушені постої, під час яких мандрівники знічев'я лежали у спальних мішках, очікуючи погоди, були гірші за найтяжчу працю, тим більше, що розпорядок Нансена був жорсткий.
— Не працюємо, то можемо і не їсти, — постановив він, зменшивши раціон харчування до мінімуму.
— Скупердяга! — скривджено жалівся лапландець Балту, — Нізащо не погодився б на цю божевільну виправу, якби знав, що доведеться голодувати.
— А вдома ти завжди їв досхочу? — суворо запитав його Свердруп, щоб покласти край цим наріканням.
Він розумів, чому Нансен заощаджує і чому не каже про це товаришам. На полярних просторах завжди можна несподівано опинитися перед примарою голоду.
Недарма малий Фрітьоф у Стуре-Фрьоєн зачитувався описами подорожей і спогадами полярних мандрівників. Найбільше вкарбувалася йому в пам'ять трагічна історія експедиції Джона Франкліна[5]. Ніколи не забував, що учасники тієї виправи заплатили життям за недосвідченість та легковажність свого керівника.
На початку XIX століття англійське адміралтейство доручило дослідити й описати величезний простір північноамериканського узбережжя від гирла Мідної річки до мису Тернаген молодому здібному морякові, який під час попередньої полярної експедиції виступив проти свого нерішучого і боязливого керівника.
«Я доведу цим старим бувальцям, на що здатні молоді. Хай поступляться нам місцем, а самі гріються біля камінів. Ми тепер відкриватимем нові землі й моря», — войовничо заявив задьористий Франклін, сповнений енергії і віри в успіх своєї подорожі.
На перший погляд здавалося, все було чудово обмірковано, передбачено й приготовлено.
Оснастити експедицію провіантом, зброєю і амуніцією мали англійські комісіонери, що здавна функціонували на північно-американському узбережжі. Вони ж, використовуючи свої стосунки і знайомства з місцевими жителями, повинні були також підшукати добрих провідників-індіанців, які полегшили б мандрівникам важку подорож по не вивчених іще до того часу просторах. Вироблений за столом план, здавалося, був досконалий. Дійсність, одначе, показала, що в ньому були допущені істотні хиби, а хиби в підготовці полярних експедицій часто обертаються катастрофою.
На той час в Англії мало хто знав, що діється у далеких, нововідкритих краях Північної Америки. Туди їхали переважно авантюристи, які шукали незвичайних пригод, безсовісні гендлярі, знаджені можливістю легкого зиску, та різні покидьки суспільства, що втечею зі своєї країни рятувалися від ув'язнення. За дрібнички легко було виманити в індіанців дорогі шкури полярних звірів. Але ще більший прибуток давав гендель горілкою. Легковірний, добродушний індіанець швидко розбещувався і ладен був зробити все за «вогнисту воду», якої не шкодували для нього білі «приятелі».
Розсіяні на тисячах кілометрів американського узбережжя комісіонери чинили серед тубільців беззаконня, визиск і грабунок. І все безкарно. Але то ще не все. Осередки комісіонерів боролися один з одним, конкурували, вели між собою запеклу війну. Тут не гребували ніякими засобами, залізне право сили було єдиним діючим законом. У такі обставини потрапили сповнені запалу й довірливості необачні англійські мандрівники разом із своїм керівником Франкліном.