З тридцятьох чоловік, які вирушили з Джоном Франкліном у подорож в Америку, залишилися живі тільки семеро.
Розділ тринадцятий
НЕМАЄ НІЧОГО СМАЧНІШОГО ЗА НЕАПОЛІТАНСЬКИЙ СУП
Видаючи усім порівняно мізерний пайок, Нансен мав чисте сумління. Сам він їв найменше. Він один з усіх учасників експедиції знав, на що зважився і яку відповідальність узяв на свої плечі.
— Краще зараз трохи поголодувати, від цього не вмирають, ніж потім гинути з голоду, — казав він товаришам. — Подивіться: за нами лід, перед нами лід. Нічого, крім льоду. Отже, старий Нор помилявся, вперто твердячи, що в глибині Гренландії є зелені оазиси. Я хотів би з ним зустрітися після повернення. Але спершу треба пройти через це біле пекло.
Ноги провалювалися у вологий, розігрітий під літнім сонцем сніг, грузли важко навантажені сани. Нансен вирішив пробиватися вперед ночами, коли мороз затягує все довкола товстою шкаралупою льоду. В міру того, як люди піднімалися вгору, докучлива мжичка зникала, повітря ставало морозяніше, сухіше. Сніг скидався на дрібненьку жорству, по якій не хотіли ковзати лижі, а сани й поготів.
— Спробуймо індіанські лижі, — запропонував Нансен на постої, витягаючи з тюків щось подібне до тенісних ракеток, тільки що в такій ракетці велика рама з еластичного дерева була густо переплетена ремінцями. Триматися на снігу можна було на тих лижах чудово, але йти вгору, здавалося, неможливо. Перші спроби були не дуже втішні.
— Канадські індіанці весь час ходять на таких. Видно, вони знають, що роблять, — переконував товаришів Нансен.
Лапландці Балту і Равна рішуче відмовились користуватися такими чудернацькими лижами, але, побачивши, що норвежці чудово оволоділи ними, гидливо прип'яли нарешті їх і собі до ніг.
Якось увечері, після особливо важкого цілоденного переходу, Нансен сам, як завжди, узявся готувати обід, що мав бути водночас і вечерею.
— Крістіане, подай-но мені бляшанку із спиртом. Вона десь на твоїх санях. Прошу, Олафе, мішечок з пеміканом і п'ять порцій горохівки. Отто, присунь-но до мене ті бляшанки з яловичиною, — командував Нансен. — А ви, — звернувся він до лапландців, — ставте намет. Та швидко. Вечеря буде розкішна.
Мандрівники, хоч у них нестерпно боліли м'язи, отаборилися за кілька хвилин. Нансен, мов квочка, що дбає про своїх курчат, заганяв усіх до спальних мішків. У щільно зашнурованому наметі було затишно, тихо і тепло. Із спальних мішків стирчало п'ять голів. П'ять пар очей на зарослих, почорнілих обличчях уважно стежили за кожним рухом керівника, п'ять носів з насолодою втягували смаковитий запах горохового супу, що булькав у каструлі.
На брезентовій підлозі намету поволі танув сніг, змішаний з густим мастилом, що темними патьоками спливало з чобіт. Як завжди, веселий, навіть коли дуже зморений, Фрітьоф розважав голодних товаришів розповідями про свою пасію з сонячної Італії — гарну, чорнобриву Розіну.
— Домовилися ми з нею зустрітися над морем. А Неаполітанська затока, як ви знаєте, тягнеться дугою… — тут Фрітьофова рука окреслила широке півколо і зачепила кухоньку.
В ту ж мить недоварений суп, перемішаний із спиртом, залив підлогу. Нансен став як укопаний. Сміх п'ятьох мандрівників, що виглядали із спальних мішків, завмер, ніби відтятий ножем. Тиша тривала якусь секунду. І раптом, як по команді, люди вискочили з мішків і викинули їх надвір. Услід за мішками полетіли чоботи, шкарпетки, все, що лежало по кутках. Обережно підхопивши з усіх боків, мандрівники підняли брезент-підлогу і не вагаючись почали зливати суп назад у каструлю. Було його на цей раз більше, ніж звичайно. Юшка, приправлена всім, що валялося на підлозі, смакувала мандрівникам, як ніколи.
— Чудовий суп, — сказав Дітріксен, витираючи рота рукою.
— Неаполітанський, — додав Свердруп, вишкрібаючи з каструлі рештки.
— Можу вам такий щовечора готувати, — засміявся Нансен.
— Нарешті в ньому було хоч трохи жиру, — ущипливо мовив Свердруп, навіть гадки не маючи, як боляче він дошкулив цим своєму товаришеві.
На чолі Фрітьофа залягли глибокі зморшки. Дуже старанно готуючись до експедиції, обмірковуючи, вивчаючи і випробовуючи кожну деталь оснащення, Нансен одного не догледів. У продовольстві було надто мало жиру. Знаменита датська консервна фабрика, що протягом десятиріч постачала усі полярні експедиції своїми виробами, цього разу, на жаль, підвела. Пемікан, у якому м'ясний порошок мав бути змішаний наполовину з жиром і сушеними овочами, не містив у собі ані грама жиру. Пізно вже було тут, на льодовику, дошукуватися причини цього недогляду чи помилки. Сподіваючись, що в нього повноцінний пемікан, Нансен узяв мало масла — лише по тридцять грамів щоденно на одного чоловіка. Тож нічого дивного, що організм нагадував про свої потреби. Жирів не вистачало, і про них багато говорили мандрівники.