— А чи не погодився б він попливти, щоб повідомити капітана? — запитав раптом Нансен.
Датчанин засміявся.
— Якраз про це він і каже. Пропонує доставити лист на пароплав.
За кілька годин великий, зручний катер перевіз норвежців до датського селища Готхоб. Там їх привітав натовп святково вбраних людей. Коли катер пристав до берега, з портової гарматки загримів салют. Серед барвистої юрби ескімосів мандрівники з хвилюванням помітили чотирьох датчанок, одягнених по-європейському.
«Тільки в цю мить, — згадував Нансен, — я з жахом усвідомив, який у нас нещасний, страшний вигляд. Зарослі, немиті протягом багатьох тижнів, у порваному, засмальцьованому одязі, обличчя і руки вкриті товстим шаром бруду, який одразу й не змивався. Цілих три дні ми відмивали його гарячою водою з милом».
Розділ шістнадцятий
ВИМУШЕНУ ЗИМІВЛЮ НАЙКРАЩЕ ПРОВЕСТИ В ІГЛУ
— Чи ти, бува, не літаєш, старий? Я думав, що ми підемо разом снідати. Нансен докірливо дивився на Свердрупа, який не сидів без діла за розкішним столом, густо заставленим стравами. Тут були і відбивні котлети, і тушковані білі куріпки, і сила-силенна всякої риби, паштети і компоти.
— Але ж я, Фрітьофе, охоче поснідаю ще й з тобою. Мені зовсім не зашкодить, що я тут уже трохи поласував. Такої лагоминки, скільки б не з'їв, усе мало, — кажучи це, Свердруп швидко ковтав ласі шматки.
«І так тривало з тиждень: мій приятель не вставав, поки не з'їдав кількох ситих сніданків чи обідів, — читаємо у спогадах Нансена. — Чимало часу минуло, доки змінилося наше ставлення до їжі і ми почали споживати дари божі так, як усі люди».
Вовчого апетиту після голодування під час походу через Гренландію не могла притамувати навіть турбота про долю залишених над фіордом товаришів. Кілька днів на обрії пінилися білими гривами здиблені хвилі. Вітер приносив з відкритого океану гуркіт шторму. Ніхто й слухати не хотів про те, щоб вирушити човном у море. Даремно Нансен переконував і умовляв, обіцяючи золоті гори.
— Ну, що ж, двоє ескімосів, либонь, і згодилися б випливти у море за щедру плату, але я не поручився б за них. Може, вони й спробують дістатися до ваших людей, а може, просто висадяться на перший острівець і зостануться там, доки не з'їдять усіх припасів, — сказав засмучено датчанин.
— А чи не згодився б хто піти по суходолу? — не відступався Нансен.
— Поговорю, але то далекий і дуже довгий шлях.
У маленькому таборі в глибині фіорду було холодно й голодно. В багажі, принесеному з льодовика, залишилося небагато харчів — порцій п'ять горохового супу, трохи сухарів і пемікану, на який, хоч у всіх були порожні шлунки, ніхто вже й дивитися не міг. Як на зло, нічого не вдавалось уполювати.
— Якщо Нансен і Свердруп щасливо допливли до поселення, то можна спати спокійно, — запевняв голодних товаришів Дітріксен.
Та коли йому перед очима поставала ота брезентова балія, в якій товариші вирушили в дорогу, його проймав холодний дрож. В очікуванні минав день за днем.
«Через тиждень після того, як відпливли наші товариші, — розповідав пізніше Дітріксен, — я пішов зробити топографічні зйомки місцевості. В моїй кишені був лише один м'ясний сухар. Цієї пайки мало вистачити на цілий день. Раптом мені почулося, що коло затоки пролупало кілька пострілів. Може, комусь із наших вдалося щось уполювати? Я не смів навіть подумати, що то може бути довгождана допомога. Трохи згодом із-за скелі показалися дві незнайомі постаті. Ескімоси прийшли пішки, згинаючись під вагою величезних рюкзаків. Так настав кінець нашому голодуванню».
Лапландець Балту, який теж написав спогади про експедицію, докладніше оповідає про цю мить:
«Після того, як Дітріксен пішов оглядати околиці, я видерся на поблизьку скелю. З голоду ледве на ногах тримався. Я був уже на висоті близько ста метрів, коли раптом побачив унизу людей, які йшли до табору. Що було сили я кинувся вниз попередити товаришів. Та вони не хотіли мені вірити. Однак я приніс води, розпалив вогнище і поставив на нього казанок. Сам не знаю, коли і як ми розпакували принесені ескімосами рюкзаки. Їли масло з хлібом, а не хліб з маслом, а заїдали жирного грудинкою. Кріпкий запах кави змішувався з ароматом диму моєї люльки. Нансен не забув навіть про тютюн. Не думав я, що доживу до такої хвилини. Потім якийсь час ми прислухалися, бо здалося, що знову пролунали постріли. Так воно й було. Нові посланці Нансена прибули з ще більшими припасами продовольства. Одні дісталися суходолом, другі — морем. Ми так наїлися, що ледве рухалися, але вирішили зварити собі ще супу з маслом, трохи води добряче приправили маслом. Про такий суп ми мріяли, чвалаючи через проклятий льодовик, якому, здавалося, не буде кінця. Суп запили грогом з коньяку й цукру. Ескімоси анітрохи не сміялися з нас. Вони самі добре знали, що голод не свій брат.