«ЦЕЙ ПЛАН — АБСУРД, БІЛЬШЕ ТОГО — САМОГУБСТВО!»
Нарешті настав час, коли Нансен подав план своєї експедиції на розгляд учених Королівського географічного товариства у Лондоні. План викликав бурю, якої Фрітьоф аж ніяк не сподівався. Поважні, солідні, загартовані у битвах з Арктикою колишні моряки, полярники, а тепер професори й адмірали обурювалися, не тямлячи себе. Над головою зухвальця, що знову дозволив собі ламати традиції, загриміли громи.
— Хто може поручитися, що морська течія, яка нібито перетинає весь Північний Льодовитий океан, існує насправді? — почав один з опонентів. — І потім невідомо, чи речі, прислані з Гренландії, дійсно належали учасникам експедиції, що вирушили на кораблі «Жаннетта». Ніхто з нас цих речей не бачив, навіть доктор Нансен, який з їхнім дрейфом пов'язує стільки надій.
Справді, із знайденими на кризі речами і продовольчим реєстром, підписаним Де-Лонгом, сталася дивна історія. Пропливши через величезні простори Північного Льодовитого океану неосвоєним ще людиною шляхом, вони викликали сенсацію і збудили певні надії. Надіслані з Копенгагена до Амстердама на якусь виставку, ці речі згодом були тимчасово складені на горищі будинку організатора виставки, котрий невдовзі тяжко захворів і помер. Його дружина, хазяйновита господиня, порядкуючи в усьому домі, веліла спалити цей мотлох, що тільки захаращував горище. Можна собі уявити, в якому розпачі був Нансен, що приїхав сюди через два місяці. Добродушна жінка довго не могла зрозуміти, чому цей гарний, статечний чоловік так журиться через якусь дрібницю. Довелося втовкмачувати закоханій у чистоту і порядок жінці, якої втрати вона мимоволі завдала науці…
— Ніколи ще в стінах Королівського географічного товариства не лунали такі сміливі слова, як ті, що ми почули зараз від доктора Нансена, — сказав літній англійський полярник Макклінток, уславлений під час пошуків експедиції Франкліна, яка пропала безвісти. — Не заперечую, судно, про яке говорив Нансен, може, й витримає натиск льодів улітку. Влітку, підкреслюю, але ні в якому разі не взимку. Заявляю це на підставі багаторічного власного досвіду.
Ще менш заохочувальним було висловлення відомого капітана Нереса. Добре знаючи, що значить вимушений дрейф судна, стиснутого льодами, полярник дав волю своєму обуренню.
— Як можна добровільно відмовитися від керування судном серед ворожої стихії? Це щось ненормальне! — вигукував він. — Це виклик долі.
Слухачі мовчали. Дехто поглядав на норвежця з великою симпатією і в той же час із смутком. Подобався їм цей безстрашний молодий чоловік, який, здавалося, не надавав особливого значения слову «неможливо». Але вони теж не розуміли, навіщо він уперто вносить стільки змін у випробувані віками методи, визнані стількома досвідченими людьми? На чому він грунтує свої сміливі плани? Як може наражати себе і весь свій екіпаж на страшну небезпеку, заперечуючи те, що визнано всіма?
Інші не приховували своєї неприязні. Людям, котрі найкращі роки свого життя провели у полярних подорожах, цей шмаркач кидає в обличчя докір, що вони йшли неправильним шляхом! Як він сміє?! Шпилькам і знущанням не було кінця.
— Яйце вчить курку.
— Побачимо, що скаже після повернення цей жовторотий, якому тільки-но перевалило за тридцять!
— Якщо він взагалі повернеться, — шепотіли вони поміж собою, кидаючи злостиві погляди на сміливе, відкрите обличчя Нансена.
Він стояв, ніби обвинувачуваний перед ареопагом суворих суддів. У тому самому залі, де ще зовсім недавно переможців гренландської експедиції підносили у похвалах до небес, де їм вручали найвищі нагороди, якими вшановували тільки найвидатніших полярників, тепер не знайшлося нікого, хто відважився б підбадьорити Нансена або принаймні прагнув би зрозуміти його.
— Докторе Нансен, ви хочете щось сказати? — ніби крізь запону долетіли до нього слова голови, і він мимоволі всміхнувся.
Ті слова лунали, мов питання, що звичайно ставлять на судовому процесі: «Що може підсудний сказати на своє виправдання?»
— Я глибоко вдячний шановним попереднім промовцям за цінні зауваження, які я тут вислухав, — відповів Нансен, шанобливо схиливши голову. — Але дозвольте мені, панове, відповісти на них ділом — експедицією.
Не вивів Нансена з рівноваги і бурхливий напад у пресі американського полярника адмірала Грілі.
«Не розумію, як міг хоч хто-небудь схвалити чи підтримати план Нансена, — писав американець. — Наскільки мені відомо, цей молодик не має ніякого досвіду. Перехід на лижах через Гренландію — визнаю, нелегкий — ні в якому разі не можна назвати полярною експедицією. Не маю сумніву, що ніхто з поважних людей не вірить у реальність задуму пана Нансена. Полярні експедиції показали вже доволі прикладів шаленої відваги. Досить уже було страшних небезпек, щоб наражати людей ще на одну через несерйозний прожект. Цей план — абсурд, більше того — самогубство».