Нансен не любив згадувати хвилин прощання. 24 червня 1893 року норвежці, як завжди, справляли Свято літа. На схилах гір і на вершинах усюди весело палали вогнища. Вся країна святкувала й веселилася. Але для Фрітьофа цей день був сумний і похмурий.
«Самотній ішов я з дому через сад на берег, де на мене чекав уже човен з «Фрама», — писав він у своїх спогадах. — Я залишив за собою все, що мав найдорожчого в житті. Що мене жде? Скільки мине років, поки я знову побачу своїх дорогих голубок і батьківщину? Чого б тільки не дав я за те, щоб повернутись іще хоч на хвилину! У вікні моя донечка Лів безтурботно плескала в долоньки. Щасливе дитя, ти ще не знаєш, яке складне і мінливе людське життя. Човен мов стріла помчався по гладіні фіорду. Починалася подорож, у якій ми ризикували життям, якщо не чимось іще більшим. «Фрам» нетерпеливо стояв під парами у затоці Пінервікен, чекаючи тільки на сигнал… Посилаю останнє прощання моїй домівці там, на мисі. Переді мною у променях сонця блищить фіорд, довкола — сосни й смереки, смарагдові луки, обрамлені вдалині лісистими пагорками. Довго ще я бачив у підзорну трубу білу постать, що мріла на лаві під деревом… То були найтяжчі хвилини за весь час моєї подорожі».
На Баренцовому морі «Фрам» легко, ніби нехотя, розштовхував перші крижини. Чим ближче підпливали до Нової Землі, тим льодові заслони ставали грізніші. Перед протокою Югорський Шар Свердруп, що кермував кораблем, не витримав.
— Спробуємо? — запитав він Нансена.
За хвилину пролунала команда, подана до машинного відділу.
— Повний вперед!
— Румб ліворуч!
— Єсть, румб ліворуч, — обізвався, мов луна, стерновий, перекидаючи ручки керма.
З труби бухнули густі клуби диму. «Фрам» рушив у свою першу атаку на льоди. Ткнувся носом у край крижаного поля, на мить піднявся, завмер — і осів під гуркіт розтрощуваної криги. Високо вгору вдарили фонтани води, змішаної з крижаними уламками.
— Малий назад! — пролунала комапда, а за хвилину знову: — Повний вперед!
Крига слухняно розступалася під важким носом корабля.
«Фрам» виправдав надії. Він ковзає по льоду, мов жирна галушка по тарілці», — занотував, радіючи, Фрітьоф через кілька днів.
І ще не раз під час подорожі він зітхав:
— От якби міг побачити це Арчер!
Розділ двадцять п'ятий
ФАТАЛЬНА ТРИНАДЦЯТКА
Льодове хрещення корабля було урочисто відзначено розкішною вечерею. До кают-компанії раніше, ніж завжди, почав сходитися незвичайний екіпаж цього незвичайного корабля. Ось показалася широка, розчесана на боки борода Свердрупа. Від часу гренландської подорожі скроні капітана посріблила сивина, але його сміливий погляд був усе такий же бистрий. Як капітан — «перший після бога» на кораблі, — він окинув очима святковий стіл, проконтролювавши, чи й тут усе в порядку.
За ним прийшов його молодечий помічник Сігурд Скотт-Хансен. Побачивши капітана, Хансен виструнчився, хоч між ними були товариські стосунки. Це була давня звичка, прищеплена йому у військово-морському флоті, звідки він звільнився, щоб узяти участь в експедиції. Хансен виконував іще обов'язки метеоролога. Він мав вимірювати і земний магнетизм, а також вести астрономічні спостереження, яким Нансен надавав великого значення.
Почувши, як раптом заскрипіли обоє сходів, що вели з палуби до кают-компанії, полярники перезирнулися і вибухнули сміхом. У широко відчинених дверях з лівого і з правого боків водночас з'явилися дві постаті. Це були перший механік «Фрама» Антон Амундсен і стерничий Теодор Якобсен, які не поступалися один одному могутньою будовою тіла. Важили понад сто десять кілограмів, хоч були зовсім не опасисті.
Амундсен, найстарший за віком серед екіпажу, тримався рівно, мов свічка. «П'ятнадцять років служби у військово-морському флоті залишають на людині якийсь слід», — задоволено казав він, пишаючись своїм минулим. Досвідчений полярний стерничий Якобсен, небалакучий, спокійний і неповороткий, мов ведмідь, завжди вдивлявся у далечінь і, здавалося, навіть за столом у кают-компанії бачив лінію заслоненого торосами обрію.
За ними поквапливо дріботів Юелл, він завжди кудись поспішав. Стерничий за фахом, Юелл в експедиції виконував обов'язки кока.
Перед відплиттям Нансен домовився з екіпажем, що в камбузі працюватимуть по черзі всі без винятку. На «Фрамі» ніхто не відмовлявся від будь-якої роботи: заступник капітана, коли треба було, брав сокиру або швабру, тесляр чи черговий матрос залюбки носили вугілля і допомагали провадити метеорологічні спостереження. Але роботу в камбузі ці морські вовки сприймали, як кривду і приниження. Із спроб наділити нею усіх потроху нічого не вийшло, оскільки не кожен мав до того здібності.