На світанку, цокаючи зубами, обидва невдахи-мисливці повернулися пригнічені до човна, кленучи на всі заставки острів. Раптом з-за пагорка знову вискочила на них пара пишних оленів. Нансен двічі вистрілив не цілячись. Обидві тварини повалились на землю, але не встигли мисливці, радісно вигукуючи, добігти до них, як вони схопилися і великими стрибками подалися на південь. Це вже було занадто. Охоплений мисливським азартом, Фрітьоф кинувся за оленями. Він скочувався по схилах, падав, тримаючи над собою рушницю, щоб не забився болотом ствол, і нарешті вистрілив сидячи; уже так стомився, що не мав навіть сили підвестися й підійти до забитих звірів. Отямився він, почувши голоси товаришів.
А от Юхансенові й Хенріксенові сьогодні неабияк поталанило. Вони вполювали не тільки оленя, а й двох білих ведмедів.
— Коли ж це ви встигли стільки набахкати? Ми ось майже цілу добу даремно ганялися, — Нансен меланхолійно подивився на свій замазаний глиною й подертий на гострому камінні одяг.
— Ніколи ще мені такого не траплялося. Перший ведмідь несподівано вискочив на нас із-за скелі, — розповідав збуджений Юхансен. — Він упав за першим пострілом. Чудовий екземпляр, такий здоровенний. Залишили ми його і пішли далі шукати оленів. Нам залоскотало в ніздрях те м'ясо без запаху риб'ячого жиру. Але ж і чутливі ці звірі. Вбили тільки одного. Повернувся я назад, іду собі спокійно до ведмедя, щоб вительбушити його. Здалеку мені видалося, ніби він здригнувся. «Що за чортовиння?» — думаю собі. Для певності послав йому ще одну кулю. Вчить же нас Фрітьоф, що обережність ніколи не завадить. Отож приглядаюся уважно: ведмідь лежить нерухомий. Ну, все гаразд. З ножем у руці підходжу ближче, ладнаючись уже здирати шкуру. Дивлюсь і сам собі не вірю. Думав, що мені в очах двоїться. Перед самим моїм носом, за якихось тридцять кроків, лежить на боку один ведмідь, а поруч — другий. А що якби я ото не вистрілив і, хапнувши звіра за вухо, збудив його?
Свердруп уполював тільки лиса. Чвалав змучений і байдужий.
— Зате моя здобич при мені, а ви, може, ще тільки вихваляєтесь, — намагався він жартувати.
Проте Нансен не слухав його. Вже кілька хвилин він прислухався, зачувши якийсь новий, підозрілий звук. Раптом зірвався і побіг до моря. Кам'янистий пляж гудів під ударами хвиль, які своїм шумовинням сягали вже за човен, зіштовхуючи його з берега. Ще мить, і вони могли затягти його у відкрите море. Люди кинулися в крижану воду і ледве витяглії човен назад на берег. Продовольство, ковдри і куртки вже підхоплювала розгойдана хвиля.
«… Хліб, просякнутий солоною морською водою, — згадував Свердруп, — та щедро присипаний дрібним піском, був не дуже смачний, проте ми його стеребили до останньої крихти, а точніше було б сказати — до останньої галушки. Випотрошили здобич і занесли її частинами до човна, виливши з нього воду. Промерзли ми до кісток і зголодніли».
Розділ двадцять восьмий
НЕ КАЖИ «ГОП», ПОКИ НЕ ПЕРЕСКОЧИШ
Човен мов стріла вимчав з малої затоки.
— Мало не вскочили в халепу, — зітхнув Хенріксен, налягаючи на весла.
— Не кажи «гоп», поки не перескочиш, — застеріг його Нансен.
— Невже Юелл не власкавить нас за це м'ясо додатковою чашкою какао? Як ви гадаєте?
— Гаряченького, такого, знаєте, щоб аж губи обпікало.
— А потім прямо на койку — і спати! Заслужили ж ми на відпочинок, — мріяли вголос мисливці.
«Я раптом відчув, — пише далі Свердруп у своїх спогадах, — що швидкість шлюпки якось дивно зменшується. Щодуху налягаю на весла, товариші теж гребуть з усіх сил, а човен ні з місця, мовби став на якір. Море кипить довкола. Фрітьоф, що сидів за стерном, також зауважив щось недобре. Він змінив напрямок, намагаючись півколом пройти відстань між берегом і «Фрамом». Але якась потужна течія весь час відносила нас назад, на скелі.
— Ану, хлопці, дружно! Раз, два, три! Раз, два-а, три-и-и!.. — гукає Фрітьоф.
Я бачу, він аж зблід.
Ми веслуємо з усіх сил. Здається, м'язи от-от лопнуть. А човен рухається повільно-повільно, мов прив'язаний. Вахтовий матрос на «Фрамі» спостеріг, що з нами діється щось негаразд, зчинив тривогу. З корабля нам викинули канат з поплавцем — нічого більше не могли зробити. Але відстань між нами і канатом не зменшувалася, хоч ми не могли вже перевести духу і трималися з останніх сил.
— Хлопці, вірьовка вже близько — за три корпуси човна. Дужче, разом!.. — кричить Фрітьоф.