Десять хвилин по тому я вже прямувала головною вулицею крихітного Дромагайра, шукаючи знаків та символів і не знаючи, з чого почати. Не могла ж я заходитися стукати у двері й розпитувати про людей, які жили тут дуже давно. Я пройшла через церковне кладовище, придивляючись до імен і дат, до їх скупчень, які вказували на родинні зв’язки, до квітів, які свідчили про любов.
Ґаллагерів на маленькому цвинтарі не було, і я знову сіла в автівку й поїхала далі вздовж головної вулиці, доки не побачила маленької вивіски з написом «Бібліотека», що був підкреслений стрілкою. Вона вказувала на вузеньку доріжку, не більшу за провулок.
Це був звичайний кам’яний будиночок із чотирма шерехатими стінами, шиферним дахом і двома темними вікнами, але в бібліотеках чудово шукати інформацію. Я зупинилася на гравійному паркінгу, якого стало б щонайбільше на трьох відвідувачів, і заглушила мотор.
Усередині бібліотека була менша за мій домашній офіс на Мангеттені. А квартири на Мангеттені ганебно малі, навіть якщо коштують два мільйони доларів. Жінка, можливо, старша за мене на кілька років, зігнулася над романом, а на її столі стосом стояли книжки, які треба було повернути на полиці. Вона випросталася й невиразно всміхнулася, досі не виринувши зі своєї історії, і я простягнула руку для привітання.
— Добрий день. Знаю, це дивно, та я подумала: можливо, добре було б почати з бібліотеки. Мій дідусь народився тут 1915 року. Він начебто згадував, що його батько був фермером. Дідусь на початку тридцятих поїхав до Америки й не повернувся. Я хотіла побачити, — я безпорадно махнула рукою на широке вікно, з якого видно було хіба що маленький завулок, — звідки він родом, та ще, може, знайти місце, де поховано його батьків.
— Яке в нього було прізвище?
— Ґаллагер, — сказала я, сподіваючись, що не почую знов історії жінки, яка втопилася в озері.
— Доволі поширене прізвище. Моя мати теж була з Ґаллагерів. Але вона з Донеґолу.
Вона встала й обійшла свій стіл та купи книжок, які їй явно не було де поставити.
— У нас є ціла добірка видань за авторством жінки на прізвище Ґаллагер. — Вона зупинилася перед однією полицею й поправила стос книжок. — Вони були написані на початку двадцятих, але минулої весни їх професійно передрукували й подарували бібліотеці. Я прочитала їх усі. Чудові, справді. Усі до одної. Вона випередила свій час.
Я всміхнулася й кивнула. Книжки жінки з таким самим прізвищем були не зовсім тим, що я шукала, та я не квапилася з відповіддю, щоб не сказати, бува, щось нечемне.
— Який таунленд? — вичікувально спитала вона.
Я отетеріло глипнула на неї.
— Таунленд?
— Країна поділена на таунленди, і кожен із них має назву. У графстві Літрім близько півтори тисячі таунлендів. Ви сказали, що ваш прадід був фермером. — Вона журливо всміхнулася. — Сонечко, в Ірландії на селі всі були фермерами.
Я згадала до болю крихітне село, через яке проїхала, скупчення хат на пагорбі й неширокий головний проїзд.
— Не знаю. А тут хіба немає кладовища? Я думала, що можу просто трохи розвідати територію. Це графство маленьке, так?
Тепер уже вона отетеріло глипала на мене.
— Ділянки є в кожному таунленді. Не знаючи таунленду, ви ніколи не знайдете могили. А давніші могили здебільшого не мають надгробків. Надгробки коштували грошей, а грошей не мав ніхто. Там просто ставили позначки. Рідні знають, хто є хто.
— Але… Я йому рідна, але й гадки не маю, — аж надто емоційно вихопилося в мене. Очевидно, дався взнаки джетлаг[11], занурення у смерті предків і багато питань без відповіді.
— Я зателефоную Мейв. Вона майже п’ятдесят років працювала секретаркою в парафії Кілланаммері, — помітивши мої страждання, запропонувала жінка і співчутливо глянула на мене. — Може, є якісь церковні записи, які ви могли б проглянути. Якщо хтось щось і знає, достоту це Мейв.
Вона взяла слухавку й набрала телефон по пам’яті, ніяково позираючи то на мене, то на стос книжок у себе на столі.
— Мейв, це Дейрдре з бібліотеки. Книжка, на яку ти чекала, доступна. Ні, не ця. Та, що про мільярдера-поганця. — Дейрдре мовчки закивала, хоч її співрозмовниця й не могла знати, що з нею погоджуються. — Так-так. Я в неї зазирнула. Тобі сподобається. — Вона перевела погляд на мене і знову його відвела. — Мейв, у мене тут жінка. Аж із Америки. Каже, що в неї родичі із цих місць. Я тут подумала, чи нема якихось парафіяльних записів, на які вона могла б поглянути. Їй конче треба дізнатися, де їх поховано.
11
Джетлаг (десинхроноз) — хворобливий стан, який виникає в людини через порушення синхронізації біологічних ритмів. Можливі причини: швидкий перетин кількох часових поясів, праця в різні зміни, перехід на літній чи зимовий час.