— Міцного чи слабкого? — запитала я.
— Міцного.
Тремтливими руками я притримала маленьке ситечко над філіжанкою й наповнила її на три чверті. Оїн завжди віддавав перевагу чаю. Я вміла подавати чай.
— Цукор, лимон, молоко? — спитала я.
Вона пирхнула.
— Нічого.
Я закусила губу, приховуючи свою вдячність, хлюпнула трохи чаю у свою філіжанку й пошкодувала, що немає вина.
Мейв піднесла чай до губ і байдужо почала пити, а я наслідувала її приклад.
— Ви добре знали Оїна? — спитала я, коли ми обидві поставили напої на блюдця.
— Ні. Навряд чи. Він був набагато молодший за мене. Той іще малий шибеник.
Оїн був молодший за Мейв? Оїнові на момент смерті було майже вісімдесят шість. Я спробувала порахувати, що може означати «набагато молодший».
— Мені дев’яносто два, — підказала Мейв. — Моя мати дожила до ста трьох. Моїй бабусі було дев’яносто вісім. Прабабуся була така стара, що ніхто просто не знав, скільки їй років. Ми були раді з того, коли нарешті того старого луб’я не стало.
Я пирснула зі сміху, але замаскувала це стриманим кашлем.
— Дай-но я на тебе погляну, — попросила вона, і я слухняно підвела на неї погляд.
— Аж не віриться. Ти достоту така, як вона, — зачудувалася Мейв.
— Як Оїнова мати?
— Як Енн, — підтакнула вона. — Це просто моторошно.
— Я бачила світлини. Неабияка схожість. Та мене дивує, що ви пам’ятаєте. Ви ж, певно, були геть маленькою дівчинкою, коли вона померла.
— Ні, — вона захитала головою. — О ні. Я добре її знала.
— Мені сказали, що Деклан і Енн Ґаллагер загинули 1916 року. Оїна виховала бабуся, Бріджид, Декланова мати.
— Ні-і-і, — заперечила вона, хитаючи головою й розтягуючи це слово. — Енн повернулася. Зауваж, не відразу. Я пам’ятаю, як про неї говорили після повернення. Ходили певні чутки… здогади про те, де вона була. Але вона повернулася.
Я приголомшено витріщилася на стареньку і, затинаючись, проказала:
— Д-дідусь мені не розповідав.
Вона опустила погляд і замислилася над цим, киваючи та п’ючи свій чай, а я ковтала свій, поки моє серце шалено калатало: я почувалася зрадженою.
— Можливо, я заплуталася, — тихо мовила вона. — Не дозволяй собі сумніватися через теревені якоїсь старої.
— Це було давно, — зауважила я.
— Так. Давно. А пам’ять — штука дивна. Вона нас розігрує.
Я кивнула, заспокоєна тим, що вона так легко відмовилася від свого твердження. Якусь мить вона здавалася надзвичайно певною, і її впевненість похитнула мою.
— Їх поховано в Баллінаґарі. У цьому я певна.
Я кинулася діставати із сумочки блокнотик і олівець.
— Як туди дістатися?
— Ну що ж… Звідси туди можна довгенько йти пішки. Або швидко доїхати. Може, хвилин за десять чи менше. На головній вулиці рушай на південь — отам, бачиш? — Вона показала в бік вхідних дверей. — Так ти навпростець вийдеш із міста. Пройди кілометри зо три. Зверни на розвилці праворуч і рушай далі, ой… ще десь із пів кілометра. Тоді звертай ліворуч. Пройди ще трішки. Тоді ліворуч від тебе буде церква — церква святої Марії. Там, за нею, і цвинтар.
Я припинила писати, коли вона сказала звернути праворуч.
— Хіба ці вулиці не мають назв?
— Ну, це не вулиці, люба. Це дороги. А місцеві просто знають. Якщо загубишся, спинись і запитай когось. Він знатиме, де церква. А ще завжди можна помолитися. Бог завжди чує наші молитви, коли нам потрібна церква.
15 травня 1916 року
Поїздка до Дромагайра із закутаним і прикріпленим до підніжки автівки тілом Деклана вийшла найдовшою в моєму житті. Бріджид уперто не розмовляла, а малий був невтішний, наче відчував чорноту нашого відчаю. Висадивши їх біля Ґарва-Ґліба, я повіз Деклана на поховання до отця Дарбі. Ми провели його в останню путь у Баллінаґарі, поряд із батьком. Я купив надгробок, який поставлять, коли дороблять гравірування. Якщо Енн, як я і боюся, загинула, ми поховаємо її поряд із Декланом, а надгробок у них буде спільний. Так побажали б вони самі.
Я повернувся до Дубліна, хоча шлях до міста був тяжкий. Британська армія оголосила військовий стан, і всі дороги заблокували вояки з бронемашинами. Я показував свої папери й сумку медика, і мене врешті-решт пропускали. Лікарні заповнені постраждалими повстанцями, вояками й цивільними. Передусім цивільними. Потреба в таких, як я, досить велика, тож мене пропускали там, де інших завертали.
Я обшукував трупарні й лікарняні морги: на Джервіс-стріт, в університетській лікарні, в лікарні сера Патріка Дана, навіть у жіночій лікарні, де, як я чув, зібралися на моріжку бунтівники після капітуляції. На Мерріон-сквер було зведено тимчасовий польовий шпиталь, і я також сходив туди, попри те що там не залишалося нікого, крім людей, які мешкали в будинках поблизу. Вони сказали мені, що поранених і мертвих забрали, а куди — вони достоту не знають. Чутки про масові могили для невпізнаних мерців на цвинтарях у Ґласневіні та Дінсґрейнджі змусили мене випрошувати в заклопотаних землекопів імена, яких ті не могли назвати. Я спізнився, казали вони й додавали, що списки загиблих складуть і врешті опублікують в «Айріш таймс», хоча ніхто й не знає коли.