Я обшукував вулиці, йдучи вздовж вигорілих оболонок величних колись будівель на Секвілл-стріт і сунучи крізь нескінченний попіл, подекуди ще досить гарячий, щоб розплавити моє взуття. На Мур-стріт, де я знайшов Деклана, люди то входили до напіврозвалених житлових будинків, то виходили з них. Один із них, розташований просто в центрі, дістав прямий удар. Він обвалився всередину, і його уламками лазили діти в пошуках дров і чогось на продаж. Тоді я побачив шаль Енн — яскравого трав’яного кольору, такого як її очі. Коли я востаннє бачив Енн, вона щільно закутала в неї плечі й заправила її у спідницю, щоб не заважала. Тепер шаль була на дівчинці й майоріла на вітрі, як ті прапори-триколори, що їх ми підняли над головпоштамтом як переможні завойовники. Тепер ті прапори зникли, були знищені. Достоту як Деклан і Енн.
Знетямившись від страху та втоми, я підбіг до дівчинки й наказав їй розповісти, де вона знайшла шаль. Вона показала на камінці в себе під ногами. У дитини був відсутній погляд і старі очі, хоч їй не могло бути більше п’ятнадцяти.
«Вона лежала тут-таки, під цеглою. На ній є маленька дірочка. Та я залишу її собі. Це був мій будинок. Тож тепер вона моя». Дівчинка випнула підборіддя так, наче я збирався зірвати з неї шаль. Може, я так і вчинив би. Натомість я провів решту дня на купі повалених брил і стін, перебираючи уламки в пошуках тіла Енн. Коли сонце сіло, а мої зусилля так нічого й не дали, дівчинка зняла із себе шаль і віддала мені.
«Я передумала. Можете взяти її собі. Можливо, це все, що зосталося від вашої жінки». Я не стримав сліз, а її очі, коли вона розвернулася й пішла, вже не були такі старезні.
Завтра я повернуся до Дромагайра й поховаю шаль поряд із Декланом.
Т. С.
Розділ 3
Украдене дитя
Тож, дитя людське, ходи
До природи і води,
Пліч-о-пліч із фейрі йди,
Втямиш ти вряди-годи, скільки в світі цім біди.
Я йшла, пильнуючи увсебіч, і хоч відчувала клубок у горлі, проказувала маршрут від Мейв, так, ніби виконувала григоріанський хорал. Зрештою, я дісталася Баллінаґарського цвинтаря й церкви, що стояла над могилами, мов вартовий. Вона стояла серед порожніх полів, а за нею прилаштувався священницький будинок. За компанію їй правили самі лише нескінченні кам’яні мури Ірландії й купка корів. Я зупинилася на порожній стоянці перед церквою й вийшла в не дуже теплий червневий день — хоч в Ірландії й було літо за календарем, але насправді воно ще не настало, — почуваючись так, наче знайшла Голгофу й побачила Ісуса на хресті. Зі сльозами на очах штовхнула тремтливими руками величезні дерев’яні двері й зайшла до порожньої каплиці, стіни та дерев’яні лави якої були просотані благоговінням і пам’яттю. Від високої стелі відлунювали тисяча хрещень, незліченні смерті й сила-силенна союзів, давніших за дати на могилах поблизу.
Церкви я обожнювала так само, як обожнювала цвинтарі та книжки. Всі вони — знаки людяності, часу, життя. У стінах церков я не відчувала ні осуду, ні провини, ні тяжкості, ні страху. Я знала, що мій досвід рідкісний, і, можливо, так склалося через Оїна. Він завжди ставився до релігії з повагою й водночас із гумором; це чудернацьке поєднання цінувало добро, а все лихе розглядало в контексті. Мої стосунки з Богом були так само безхмарні. Якось я чула, що наше бачення Бога тісно пов’язане з тим, хто розповідав нам про Нього. Наше уявлення про Бога часто відображає наше уявлення про цих людей. Мені про Бога розповідав Оїн, а позаяк я любила й цінувала Оїна, я любила й цінувала Бога.
У школі я вивчала католицизм, завчила його катехизми, історію й засвоювала це вчення так, як опановувала інші предмети, залишаючи собі ті речі, що відгукувалися в мені, й відкидаючи те, що не заходило в душу. Черниці нарікали, що релігія — не шведський стіл, із якого можна обирати лише окремі страви. Я ґречно всміхалася й подумки не погоджувалася. Саме цим і є життя, релігія та навчання. Низкою виборів. Якби я намагалась одночасно проковтнути все, що мені показували, я надто швидко переїла б, а смаки перемішалися б між собою. Тоді вже ніщо не мало б сенсу як таке.