Поки я сиділа у старій церкві, де, можливо, молилося не одне покоління моїх предків, де проказували молитви, де розбивалися та зцілювалися серця, усе це на одну коротку мить набуло особливого значення. Релігія набула сенсу, хай лише як контекст для боротьби життя та смерті. Церква була пам’ятником історії, засобом зв’язку з минулим, який утішав людей у теперішньому, так само як і мене.
Я піднялася схилом за церквою до цвинтаря, що простягнувся на пагорбі. Із нього було видно шпилі та в’юнисту дорогу, яку я щойно подолала. Одні надгробки були перекинуті або вгрузли в землю; інші так понівечив лишайник та час, що я не могла розгледіти там ані імен, ані дат. Деякі ділянки були нові, огороджені камінням і наповнені пам’ятними дрібничками. Новіші ділянки, відносно недавні смерті, оточували цвинтар по краях — ніби від смерті розходилися брижі, як від кинутого в озеро каменя. Їхні позначки були чисті, мармур — гладенький, а імена на них легко читалися. Мейв попереджала мене, що часто цвинтарі в Ірландії є сумішшю давнього й нового, а могили об’єднують сімейні зв’язки, навіть якщо родичі жили кілька століть тому. На Баллінаґарському цвинтарі більшість могил, особливо тих, що були вище на схилі, стояла посеред трави, наче скам’янілі гноми й гобіти, визираючи із заростей і ваблячи до себе.
Своїх рідних я знайшла під деревом на краю однієї з давніших його частин. За надгробок правив високий прямокутний камінь із вигравіруваним на ньому прізвищем «Ґаллагер». Трохи над ним значилися імена — Деклан і Енн. Я дивилася, неймовірно зворушена, і торкнулася напису. Було там видно й роки їхнього життя, 1892–1916, і мені страшенно полегшало на душі: Мейв усе ж таки помилялася. Деклан і Енн загинули разом, як я й гадала. Я опустилася на коліна, відчуваючи запаморочення та піднесення й сумніваючись, що зможу встояти на ногах. Нараз зрозуміла, що розмовляю з ними, розповідаю їм про Оїна, про себе, про те, як для мене важливо їх знайти.
Виговорившись, я зіп’ялася на ноги та знову торкнулася каменя, вперше зауваживши могили довкола нього. Ліворуч стояв менший надгробок, також із прізвищем Ґаллагер. На ньому було видно імена «Бріджид» і «Пітер», але не дві пари дат. Пітер Ґаллагер, Декланів батько, помер до загибелі Деклана з Енн, а Бріджид пішла з життя якийсь час по тому. Оїн ніколи мені про це не розповідав. А може, я ніколи не розпитувала. Я знала: коли він покинув Ірландію, його бабусі вже не було на світі.
Я так само торкнулась імен Бріджид і Пітера, подякувавши прабабусі за те, що виховала Оїна, зробила з нього людину, яка любила мене й так дбайливо про мене піклувалася. Напевно, Бріджид любила його так само сильно, як він мене. Мусив же він десь цього навчитися.
Купчилися хмари, і вітер покусував мене за щоки, підказуючи, що час повертатися. Коли я розвернулася, щоб піти, мені впав у око надгробок неподалік від Ґаллагерів, чи, може, потьмяніле ім’я, що розтягнулося на темному камені. Там було написано «Сміт», і це слово було так близько до землі, що літери почасти затуляла трава. Я завагалася, думаючи, чи не належить могила Томасові Сміту, похмурому чоловікові в костюмі-трійці, чоловікові, якого Оїн любив як батька.
Я відчула дотик однієї дощової краплі, а потім — ще однієї, і небеса зі стогоном і гуркотом розверзлися, випускаючи із себе люту зливу. Я забула про цікавість і рушила вниз схилом, петляючи між пам’ятниками, які тепер блищали, й обіцяючи каменям, що повернуся.
Тієї ночі, діставшись готелю в Слайґо, я перебрала свою валізу в пошуках речей із замкненої шухляди Оїна. Манільський конверт я взяла з собою, скорившись раптовому пориву — головно тому, що Оїн дуже наполягав, щоб я прочитала книжку, — та я майже не думала про неї, відколи він помер. Я була надто згорьована, щоб зосередитися, надто втомлена, щоб шукати інформацію, надто відсторонена, щоб робити ще щось, окрім намагань опанувати себе. Та тепер, коли я побачила могили прабабусі та прадідуся, мені захотілося згадати їхні обличчя.
Я замислилась, як давно їх востаннє хтось згадував, і мені знову стисло груди. Я стримувала сльози, відколи Оїн помер, а Ірландія не втамувала мого болю. Утім, тепер це відчуття змінилося. У ньому були нотки радості та вдячності, і сльози відчувались інакше, хоч я, як і раніше, не могла їх стримати.
Я перевернула конверт над маленьким письмовим столом, так само як зробила це місяць тому біля ліжка Оїна. Книжка, важча за інші предмети, вислизнула першою, а довкола неї запізнілими думками затріпотіли світлини. Я відкинула конверт, і він важко впав, ударившись об край столу з негучним «бум». Зацікавившись, я підібрала його й сягнула всередину. Під м’яку підкладку втрапив перстень і застряг у кутку. Я звільнила його й побачила витончену смужку золотої філіграні, що розширювалася довкола блідої камеї на агатовому тлі. Перстень був прегарний і давній (поєднання, що п’янить усякого історика), і я надягнула його на палець, тішачись тим, що він підійшов, і шкодуючи, що Оїн не може сказати мені, кому він належав.