— Так. А ще я привезла вам книжок. Чітко пам’ятаю, як ви казали мені, що найбільше любите великі книжки. Ті, у яких багацько розділів.
У неї округлились очі й затремтіло підборіддя.
— Так… Я теж це пам’ятаю. То ми не будемо вдавати?
— Якщо ми будемо вдавати, то не зможемо говорити про давні часи. Мейв, мені треба з кимось поговорити.
— Мені теж, дівчинко, — пробурмотіла вона. — Мені теж. Ну-бо, сідай. Я заварю чай.
Я зняла пальто й виклала тістечка — по одному кожного виду, — залишивши решту в коробці: хай Мейв поласує згодом. Поставила нові книжки біля її крісла-гойдалки й усілася за маленький столик, тимчасом як вона повернулася з чайником і двома філіжанками.
— Оїн твердив, що ти не загинула. Він казав, що ти просто загубилась у воді. За нього всі хвилювалися. Тож доктор Сміт замовив надгробок із гравіруванням, і ми влаштували невеличку заупокійну службу для тебе, щоб трохи заспокоїтись і втішитись. Отець Дарбі хотів прибрати твоє ім’я з надгробка Деклана Ґаллагера, та Томас наполіг, що його треба залишити у спокої й відмовився ставити на новому надгробку дату народження. Лікар був упертий і багатий — давав купу грошей церкві, — тож отець Дарбі відступив перед ним. Оїн, побачивши могилу, влаштував істерику. Його геть не втішило те, що ім’я його матері з’явилося на надгробку. Томас навіть не залишився на службу. Вони з Оїном рушили в довгу прогулянку, а коли повернулись, Оїн досі плакав, але вже хоч не кричав, бідося. Не знаю, що сказав йому док, але після того Оїн припинив говорити дурниці.
Я надпила чай, і Мейв усміхнулася мені з-за своєї філіжанки.
— Але ж він не був дурний, чи не так?
— Ні.
Томас не став би розповідати Оїнові все. Але вже точно розповів йому достатньо. Розповів йому, хто я, і сказав, що він побачить мене знову.
— Я геть забула про Енн Сміт. Забула навіть про дока з Оїном. Відколи я бачила їх востаннє, минуло сімдесят років. А тоді на моєму порозі з’явилася ти. І я почала згадувати.
— Що ти згадала?
— Не викаблучуйся, дівчинко. Мені вже не дванадцять, а ти в цьому будинку не господиня. — Вона тупнула по підлозі ногою в капці. — Я згадала тебе!
Я всміхнулась її категоричності. Приємно було, що мене згадали.
— Тепер я хочу знати все. Хочу знати, що сталося з тобою. Тоді й зараз. І не пропускай сцен із поцілунками, — відрізала вона.
Я знову налила собі чаю, відкусила великий шматок рожевого глазурованого тістечка й розповіла їй усе.
У вересні відразу після пробудження я дізналася, що впали вежі-близнюки, що на моє місто напали, й подивилася телевізійні новини. Мій живіт постійно зростав, і я трималась за нього, захищаючи свою ненароджену дитину й думаючи, чи не повернулась я з одного виру лише для того, щоб поринути в інший. Моє давнє життя, мої вулиці, мій обрій змінилися назавжди, і я зраділа, що Оїна вже немає серед живих і він не в Брукліні. Зраділа, що вже не живу там і не бачу цього на власні очі. Моє серце було нездатне вмістити більше болю, ніж уже було в ньому.
Барбара чула літаки, які трусонули агенцію, пролітаючи над нею, перш ніж вони врізались, і кілька днів по тому зателефонувала мені в істериці, знов і знов повторюючи, яка вона рада, що я в безпеці, в Ірландії.
— Світ збожеволів, Енн. Збожеволів. Він перевернувся, а ми всі відчайдушно тримаємося за нього, щоб не впасти.
Я чудово розуміла, що вона має на увазі, та мій світ крутився вже не один місяць, а одинадцяте вересня просто стало ще однією неймовірною обставиною. Воно відвернуло увагу Барбари від тривоги за мене, від моєї кризи середнього віку, а я могла хіба що сховатися ще глибше в Ґарва-Ґлібі, не здатна осягнути масштаб такої події, геть не здатна її опрацювати. Світ перевернувся, як і сказала Барбара, та коли він похилився, я вже падала і вже навчилася не мучитися морською хворобою. Я вимкнула телевізор, попросила пробачення у свого міста й заблагала Бога не дати нам усім — навіть мені — втратити себе. А тоді почала жити далі.
У жовтні я замовила колиску, сповивальний столик і крісло-гойдалку, що пасувало до старих дубових паркетів. Два тижні по тому вирішила, що в дитячій кімнаті треба постелити килим. У будинку часто виникали протяги, і я уявляла, як моя малеча вивалюється з ліжечка на безжальні дошки. Поклали килим, зібрали меблі, повісили штори, і я сказала собі, що готова.
У листопаді я дійшла висновку, що неяскрава зелена фарба на стінах дитячої кімнати матиме кращий вигляд із білими смугами. Зелені й білі смуги будуть доречні як для дівчинки, так і для хлопчика, а кімната від них стане веселішою. Я купила фарбу й потрібне приладдя, та Кевін наполіг, що вагітним не можна фарбувати, й узяв мою роботу на себе. Я кволо запротестувала, та величезний живіт звів мої амбіції нанівець. Я була на тридцять другому тижні й не могла уявити себе ще гладшою чи відчувати ще більший дискомфорт. Але мені була потрібна якась справа.