— Як так вийшло, що я втратив одинадцять років, а ти взагалі не постаріла? — вигукнув він у мої кучері. До його радості домішалася туга. — Це моя дитина чи тебе я теж утратив?
— Це твоя дитина, і ти ніколи мене не втратиш, — заприсяглась я, гладячи його по голові й торкаючись його обличчя. Руки в мене були такі ж безтямні, як серце. Томас огорнув мене, перебував так близько, що я відчувала кожен його подих, але цього було замало. Шаленіючи, боячись, що я прокинуся, не поцілувавши його на прощання, я наблизила Томасове лице до свого.
Він був такий реальний і так дивовижно знайомий. Шерехатість його щік, дотик його губ, смак його вуст, сіль його сліз. Він цілував мене, як уперше й кожного наступного разу, викладаючись повністю й геть не стримуючись. Але цей поцілунок був присмачений тривалою розлукою й новою надією, і з кожним новим зітханням та кожною новою секундою я починала вірити в життя після смерті.
— Ти залишилася в Ірландії, — важко видихнув він, провів губами по моїх щоках, носу й легенько торкнувшись ними кінчика мого підборіддя, а пальцями обхопивши обличчя.
— Одна людина якось сказала мені: ті, хто їде з Ірландії, не повертаються ніколи. Мені була нестерпна думка про те, що я ніколи не повернуся. Тож я залишилась. А ти залишився з Оїном, — приголомшено вимовила я.
Він кивнув із таким виразним і палким поглядом, що з моїх очей потекли сльози, скрапуючи йому на долоні.
— Я залишався, доки він не сказав мені, що настав час піти.
Дванадцятого липня 1933 року, наступного дня після вісімнадцятиріччя Оїна, Томас зняв маленький червоний човник із крокв у своєму сараї й поклав у маленьку валізу скриньку із золотими монетами, комплект запасного одягу й кілька світлин. Він подумав, що йому може знадобитися якась річ, що належатиме мені 2001 року, щось таке, що спрямовуватиме його шлях, і засунув у кишеню діамантові сережки, які я продала містерові Келлі та які він викупив наступного дня після того, як я їх заставила. Він мав порожню урну, у якій колись лежав Оїнів попіл, і знав вірша, який я процитувала того дня на озері, — вірша Єйтса про фейрі й політ на вітрі.
Але Томас був певен, що діаманти, порох і слова про фейрі не змінять геть нічого. По суті, він просто ловив попутку до 2001 року. Його човен, повернувшись до озера, негайно поплив додому, линучи крізь віки, розсікаючи воду та прикликаючи туман. Оїн бачив, як він зник.
Ми залишили човен на березі; весло лежало в піску, а озеро — позаду нас. Томас був ошелешений, але не боявся. Валізу він ніс в одній руці, а картуза знову насунув на голову. Я сумнівалася, що Томас сильно зміниться, хай у якому десятилітті житиме. Він терпляче чекав одинадцять років, два місяці та двадцять шість днів. Боявся, що я зникну, що йому доведеться шукати мене в незнаному світі й за океаном. Він очікував, що знайде досить дорослого сина чи доньку — якщо взагалі нас знайде. А що, як час віднесе його туди, куди він не хоче, і він усе втратить? Легенда про Нів та Ойшіна повторювалася.
Та все ж він прийшов.
13 листопада 2001 року
Я прибув у п’ятницю, дев’ятого листопада 2001 року. Одинадцять років, два місяці та двадцять шість днів стиснулися до ста тридцяти чотирьох днів. Десять місяців, які Енн провела в 1921–1922 роках, із її поверненням скоротилися до десяти днів. Я спробував розплутати цю головоломку, та це все одно що намагатись осягнути розумом створення всесвіту. Вчора я десять хвилин вивчав дитячу іграшку в універмазі «Лайонс» — та крамниця досі існує! Споглядаючи розтягування та стискання тієї іграшки (Енн назвала її «слінкі»), я почав сприймати час геть інакше. Можливо, він закручується чимраз ширшими (чи вужчими) колами, що лягають численними шарами й оточують наступні кола. Я розкинув руки якомога ширше, витягуючи кільця «слінкі», а тоді склав руки докупи, сплющивши його між долонями та здивувавшись. Енн наполягла, що купить мені цю іграшку.
Свою нову теорію стосовно часу та іграшок я роз’яснив їй учора вночі, коли ми лежали в її розкішному ліжку. Воно величезне, та ми все одно спимо «ложечками»: її спина тулиться до моїх грудей, а голова лежить під моїм підборіддям. Я не можу перестати її торкатись, а вона страждає від такої самої невпевненості. Ми ще довго будемо нездатні витримати якусь розлуку. Я був у душі (стільки гарячої води витікає на такій чудовій швидкості!), а за кілька хвилин вона з ніяковим поглядом і рожевими щоками долучилася до мене.