«Я боялась… і не хотіла бути сама», — сказала вона. Їй не треба було ні пояснювати, ні вибачатися. З нею я зробив ще одне відкриття. Душ — це чудово, і на те є чимало різних причин. Але гаряче водопостачання, схоже, має свою межу.
Після поїздки до Слайґо я почав цінувати Енн трішки більше, якщо таке можливо. Не уявляю, який страх вона відчувала першого разу, намагаючись зорієнтуватися в новому світі (й новому одязі) та прикидаючись людиною, яка до нього звикла. Врешті ми придбали гардероб, доволі схожий на мій старий одяг. Картузи із загостреними козирками, білі сорочки на ґудзиках і штани не вийшли з моди. Вийшли з моди підтяжки. Жилети. Але Енн каже, що цей стиль мені личить і я можу ходити в чому заманеться. Я помітив, що вдягаюсь як старигани. Та я і є стариган — старший навіть за Мейв, яка сприйняла все це навдивовижу легко. Сьогодні ми завітали до неї в гості. Годинами розмовляли про роки, які я пропустив, і близьких, яких тепер немає. Перш ніж ми пішли, я обняв її й подякував за дружбу з Енн тепер і тоді.
Енн збирається записати нашу історію. Я спитав, чи можу обрати ім’я для свого персонажа, і вона сказала, що так. Ще Енн хоче, щоб я обрав ім’я нашій дитині. Якщо це хлопчик, він буде Майклом Оїном. Вигадати ім’я дівчинці мені було важче. Я не хочу, щоб вона звалася на честь минулого. Вона буде людиною майбутнього, як її мати. Енн каже, що її, можливо, варто назвати Нів. Я на це розсміявся. Нів — одне з найдавніших імен в Ірландії. Нів, принцеса Тір на Ноґу, Краю Молодих. Але, можливо, це доречно.
Енн навіть вродливіша, ніж я запам’ятав. Я не казав їй про це — гадаю, жінки не люблять порівнянь навіть із собою колишніми. Її волосся розкішне. Тут вона не намагається його контролювати, і воно закручується з відвертою й радісною нестримністю, закручується так, як Енн кохається. Вона сміється зі свого живота, який зростає, зі своїх набряклих грудей, із того, як ходить перевальцем і не бачить пальців у себе на ногах, але мені тільки й хочеться, що дивитися на неї.
Уранці ми поїдемо до Дубліна. Енн каже, що рано чи пізно ми побачимо разом усю Ірландію. Я впізнаю стару Ірландію під новою одіжжю. Вона, Ерен, не надто змінилась, а дивлячись на озеро та вдивляючись у пагорби, я бачу, що вона не змінилася зовсім.
У Дубліні мені може бути тяжко. Протягом десяти років після Мікової смерті я туди майже не повертався. Мік чигав за кожним рогом, а я не мав охоти перебувати там без нього. Я шкодую, що він не може побачити Дублін зі мною зараз, і думаю, який вигляд мав би світ, якби він вижив.
Закінчивши, ми поїдемо до його могили на Ґласневінському цвинтарі, і я розповім про всі зміни на краще, що відбулись у світі, навіть в Ірландії. Розповім йому, що знайшов свою Енні. Шкода, що я не можу побачити його обличчя: він дуже важко переніс її втрату. Я розповім Мікові, що знайшов свою дівчинку, й попрошу його глядіти мого хлопчика.
Присутність Оїна відчувається гостро. Він у вітрі. Я не можу цього пояснити, та не маю сумнівів, що він тут. Енн показала мені книжки, «Пригоди Оїна Ґаллагера», і я відчув, що він поряд зі мною й гортає сторінки. Тоді вона передала мені коробку, повну листів, які Оїн наполегливо попросив її зберегти. Сотні листів. Енн каже, що ніколи не розуміла, чому він їх не надсилав. Вони датовані та складені — по пачці на десятиліття. Листів із перших років більше, та на кожен рік його довгого життя припадає щонайменше по два, і всі вони адресовані мені. Він обіцяв, що писатиме. І писав.
Т. С.
Від авторки
Улітку 2016 року, трішки пошукавши відомостей про своє генеалогічне дерево, я поїхала до Дромагайра в Ірландії, щоб побачити місце, де народився й виріс мій прадідусь, Мартін Сміт. Він замолоду емігрував до Штатів; моя бабуня казала, що він зв’язався з місцевим осередком ІРБ, а батьки відіслали його до Америки, бо не хотіли, щоб він ускочив у халепу. Не знаю, чи правда це, бо 2001 року бабуні не стало, утім народився він в один рік із Майклом Коллінзом, за часів реформації й революції.
Якось бабуня записала на звороті листівки до дня святого Патріка дещицю про свого батька, мого прадіда. Я знала, коли він народився, знала, що його матір звали Енн Ґаллагер, а його батьком був Майкл Сміт. Та й по всьому. Як і Енн, я поїхала до Дромагайра, сподіваючись їх відшукати. І відшукала.
Зі мною поїхали батьки та старша сестра, і коли ми вперше побачили Лох-Ґілл, мені запекло у грудях, а в очах забриніли сльози. Нас неначе спрямовували й вели на кожному кроці. Дейрдре Фаллон, справжня бібліотекарка (бібліотеки ніколи не підводять) із Дромагайра, порадила нам звернутися до генеалогічного центру в Баллінаморі. Тоді нас послали до Баллінаґара, цвинтаря за церквою посеред полів. Коли я спитала, як його знайти, мені справді сказали молитися або ж зупинитись і когось запитати, достоту як сказали Енн у цій книжці. Ніколи не забуду, як воно було — піднятися тим узвишшям серед каміння та знайти своїх рідних.