Таунленд, у якому народився мій дідусь, називався Ґарва-Ґліб, достоту як в історії. Тільки Ґарва-Ґліб — це не маєток і розташований він не на Лох-Ґіллі. Це доволі нудна й кам’яниста ділянка землі, справжнє «суворе місце» серед пагорбів над Дромагайром, де тепер стоїть вітряна електростанція. Коли я побачила ті великі вітряки, народилася назва книжки. Джерелом натхнення для «Що знає вітер» стали ці події та предки, яких я ніколи не бачила, попри те що й почуваюся з ними знайомою.
Я не могла назвати свого героя на честь прапрадіда Майклом Смітом, бо Майкл Коллінз відігравав дуже важливу роль у книжці, а двох Майклів я не хотіла. Тож Томаса Сміта було названо на честь двох моїх ірландських дідусів, Томаса Кіфа з Югала (графство Корк) і Майкла Сміта із Дромагайра (графство Літрім). Ще в нас є гілка Баннонів, із якою я не можу розібратися. Можливо, з’явиться ще одна книжка — про Джона Баннона.
Хоча в цій книжці чимало фантастичного, я хотіла, щоб вона також була історичним романом. Що більше я шукала відомостей про Ірландію, то розгубленішою почувалася. Я не знала, як розповісти історію та яку історію взагалі розповідати. Я почувалася так, як Енн, коли сказала Оїнові: «Жодного консенсусу. Мені потрібен контекст». Мене підбадьорила й спрямувала Оїнова відповідь Енн: «Але нехай історія не відвертає твоєї уваги від людей, які пережили її особисто».
Історія Ірландії тривала й буремна, і в цьому романі я не хотіла заново її оскаржувати чи звинувачувати когось. Мені лише хотілося пізнати її, зрозуміти, закохатися в неї та спонукати свого читача теж її полюбити. Так само я занурилась у поезію Єйтса, який ходив тими самими вулицями, що ними ходив мій прадід, і писав про Дромагайр. Також я закохалася в Майкла Коллінза. Якщо ви хочете знати про нього більше, я дуже рекомендую прочитати книжку Тіма Пата Куґана «Майкл Коллінз», щоб глибше оцінити його життя й місце в ірландській історії. Про нього написано дуже багато й існує чимало думок, але я, перебравши купу інформації, все одно захоплююся молодиком, який серцем і душею віддався своїй справі. Цього заперечити неможливо.
Томас Сміт, звісно, вигаданий персонаж, але він, на мою думку, уособлює ту дружбу й відданість, що ними Майкла Коллінза обдаровували люди, які знали його найкраще. Я щиро постаралася змішати факти з вигадкою, і чимало подій та історій, у які я втягнула Томаса й Енн, відбувалися насправді. У готелі «Ґрешем» у серпні 1921 року не було ні замаху на вбивство, ні підпалу, і ця подія вигадана, та вона є відображенням багатьох тодішніх замахів на життя Майкла Коллінза. Ніч, яку Майкл і Томас провели в архіві, списана з реальних подій, так само як списані з реальних людей Майклові друзі — Том Каллен, Джо О’Райллі, Ґерод О’Салліван, Моя Левелін-Девіс, Кітті Кірнан — і такі історичні постаті, як Констанс Маркевич, Артур Ґріффіт, Кахал Бру, Еймон де Валера, Ллойд Джордж і безліч інших. Теренс Мак-Свайні, його сестра Мері та інші особи, згадані в історичному контексті, також були реальними людьми, і я, згадуючи про них, намагалася не відходити від історичних відомостей. У кількох розповідях (з-поміж них дуже схожа деталями на події в Ґарва-Ґлібі та стрілянину в болотах) траплялися згадки про охоронця Майкла Коллінза, та він, як мені відомо, не звався Ферґусом. Бріджид Мак-Морров Ґаллагер було названо на честь моєї прапрапрабабусі, Бріджид Мак-Намари, а її родинний зв’язок із матір’ю Шона Мак-Діармади був цілковито вигаданий.
Усі помилки чи прикрашання реальних відомостей, покликані заповнити прогалини в історії чи рухати сюжет, було зроблено з найкращими намірами, і винна в них лише я. Сподіваюся, дочитавши «Що знає вітер», ви просто почнете більше поважати тих, хто жив раніше, й відчуєте бажання змінити світ на краще.
Мушу від усієї душі подякувати своїй подрузі Еммі Коркоран із Ласка (Ірландія) за підказки та розгляд роману очима ірландки. Завдяки їй оповідь залишалася правдивою, а я не плуталась у фактах, а ще вона повсякчас допомагала мені з ґельською. Також дуже дякую Джеральдін Каммінс за читання й енергійний зворотний зв’язок.
Щиро дякую своїй подрузі Ніколь Карлсон за те, що читала кожен розділ, щойно я його дописувала, й залишала мені довгі повідомлення, сповнені заохочення й похвал. Писати цей роман було важко, а її ентузіазм безліч разів спонукав мене гарувати далі, не втрачаючи оптимізму.