— Томас Сміт? — промовила я сама до себе. Це був єдиний підхожий варіант, але мене здивувало те, що щоденник лікаря опинився в Оїна.
Я прочитала перший запис, датований другим травня 1916 року. Поки я читала про Великоднє повстання й загибель Деклана Ґаллагера, мій жах і подив невпинно наростали. Прогорнувши ще кілька записів, я прочитала, як Томас намагався знайти Енн і примиритися зі втратою друзів. Запис за той день, коли Шона Мак-Діармаду було страчено в Кілмейнгемській в’язниці, вичерпувався словами: «Сьогодні вранці загинув Шон. Коли страти припинилися на кілька днів, я думав, що його, можливо, помилують. Але його також забрали. Одне втішає: я знаю, що він цьому радів. Він помер за свободу Ірландії. Так оцінив би це він сам. Але я можу лиш егоїстично вважати це жахливою прикрістю. Страшенно за ним сумуватиму».
Він писав про те, як повернувся до Дромагайра після навчання в медичній школі Університетського коледжу Дубліна та як намагався започаткувати практику в Слайґо та графстві Літрім.
Люди тут такі бідні, що я не уявляю, як міг би мати з цієї справи сякий-такий заробіток, але я маю більше, ніж вимагають мої потреби. Це саме те, що я завжди планував робити. Й ось я тут, їжджу з одного кінця графства до другого, з півночі на південь, на схід до Слайґо, а тоді знову на захід. Я через раз почуваюся вуличним торговцем, а люди не можуть платити за те, що я пропоную. Учора я приїхав додому до пацієнтки в Баллінаморі й не взяв жодної плати, крім милої пісні від найстаршої доньки. Родина із сімох душ у двокімнатній хаті. Наймолодша, дівчинка шести-семи років, уже кілька днів не могла встати з ліжка. Я виявив, що вона не хвора. Вона була голодна — така голодна, що не мала сил рухатись. У тій родині від усіх зосталися тільки шкіра та кістки. У мене тридцять акрів землі в Ґарва-Ґлібі, яких ніхто не обробляє, і на ділянці стоїть порожній будинок доглядача. Я сказав батькові, чоловікові на прізвище О’Тул, що мені потрібна людина, яка її обробляла б, і якщо він уважає, що здатен на це, то посада його. Цю пропозицію я зробив згарячу. Не хочу ні обробляти землю, ні брати на себе відповідальності за забезпечення цілої сім’ї. Проте чоловік заридав і спитав, чи може він розпочати вранці. Я дав йому двадцять фунтів, і ми вдарили по руках. Перш ніж поїхати, я залишив вечерю, яку зібрала мені того ранку Бріджид (там було більше харчів, ніж мені потрібно), і згодував маленькій дівчинці шматок хліба з маслом. Хліб із маслом. Кілька років медичної підготовки й науки, а дитині просто був потрібен хліб із маслом. Віднині я братиму із собою в поїздки разом із сумкою медика яйця й борошно. Гадаю, харчі тут потрібніші, ніж лікар. Не знаю, що робитиму, коли натраплю на наступну родину, що вмиратиме з голоду.
Я з клубком у горлі припинила читання й перегорнула сторінку, а там знайшла ще одну сумну оповідь про лікарську роботу в Дромагайрі. Він писав: «Одна жінка, схоже, більше хотіла, щоб я одружився з її донькою, ніж вилікував її. Привертала увагу до її витончених рис, рожевих щік і ясних очей, хоча все це було наслідком занедбаних сухот. Боюся, вона вже довго не проживе. Та я пообіцяв повернутися з ліками, які полегшать її кашель. Мати була мов не при собі від радощів. Здається, вона не розуміє, що я не завітаю до цієї дівчини».
Томас розповідав, як Бріджид Ґаллагер злилася на Ірландське республіканське братство, активним членом якого він залишався. Бріджид уважала Братство винним у загибелі Деклана та зростанні присутності «чорно-брунатних», британської поліції, по всій Ірландії. Томас «відмовився сперечатися з нею на цю тему. Я не можу вмовити її змінити думку так само, як не можу ігнорувати власну думку. Я все одно прагну свободи та звільнення ірландців, хоч і не розумію, як нам цього досягти. Моє почуття провини майже так само сильне, як моє прагнення. Безліч тих, хто бився під час Повстання, тих, кого я вважаю друзями, сидить у Фронґоху, що в Уельсі. А в душі я розумію, що маю бути з ними».
Він із любов’ю писав про Оїна. «Він для мене — світло у віконці, крихта чогось кращого в житті. Я попросив Бріджид вести моє господарство, щоб мати змогу подбати про неї та хлопчика. Вона не мала рідних, до яких можна було б завітати. Цим ми з нею були схожі. Самі-самісінькі в усьому світі. У неї є сестра в Америці. Але її батьки та брат давно мертві. Бріджид — єдина родичка, яка залишилася в Оїна, та я буду йому як рідний і постараюся, щоб він знав, ким були його батьки й чим є Ірландія».