Попри невдоволення люди ображені й налякані. Нині ми не маємо змоги дати відсіч. Поки що не маємо. Та слушний час настане. Коли Оїн стане чоловіком, Ірландія буде вільна. Я пообіцяв йому це, прошепотівши в подібне на пух волосся.
Бріджид почала бурчати, що вивезе Оїна до Америки. Я не став її відмовляти й не висловлював своєї думки, та я не витримаю, якщо втрачу ще й Оїна. Він став моїм. Моєю вкраденою дитиною. Бріджид побоюється, що я одружуся й тоді не потребуватиму її допомоги по господарству й догляду. Щодо цього я часто її запевняв: для неї та Оїна в моєму домі завжди знайдеться місце. Про те, що, заплющуючи очі, я бачу лице Енн, я їй не розповідав. Енн мені сниться, і на серці в мене неспокійно. Бріджид цього не зрозуміє. Я й сам не певен, що розумію це. Я не кохав Енн, але її образ переслідує мене. Якби я знайшов її, можливо, все було б інакше.
Та я її не знайшов.
Т. С.
Розділ 4
Зустріч
З часом поховали ми
За масками й плащами
Зневагу до того, що інший любив,
І віч-на-віч постали.
Коли наступного дня я постала у дверях бібліотеки, Дейрдре, аніскільки не здивувавшись зустрічі зі мною, гостинно всміхнулася.
— Мейв послала вас до Баллінаґара. Є якісь успіхи? — спитала вона.
— Так. Я знайшла їх — ну, тобто місце, де вони поховані. Завтра ще поїду туди й покладу квіти на їхні могили.
Ніжні почуття, які огорнули мене серед трави й каміння, знову прокинулися, і я ніяково всміхнулася, знітившись через те, що знову виказала забагато емоцій у присутності бібліотекарки. Прокашлялася, дістала фотографію будинку, яку сховала між сторінками щоденника Томаса Сміта, і продемонструвала її Дейрдре, розмахуючи знімком, мов щитом.
— Чи не могли б ви сказати, де це? — спитала я.
Вона взяла світлину й поглянула на неї крізь нижню половину окулярів, випнувши підборіддя й звівши догори брови.
— Це Ґарва-Ґліб! — захоплено промовила Дейрдре. — Знімок давній, еге ж? Господи! Коли його було зроблено? Він, бачу, геть не змінився. Якщо не брати до уваги паркінг збоку. А ще там, здається, останніми роками збудували кілька гостьових хатинок. — Вона примружилася на знімок. — Отам, саме серед дерев, можна побачити хатину Доннеллі. Вона простояла довше, ніж маєток. Років із десять тому її полагодив Джим Доннеллі. Він водить туристів на озеро й ходить із ними до старих печер, у яких контрабандисти зберігали зброю під час Війни з «чорно-брунатними». Дід розповідав мені, що озером у ті роки ввозили сюди й вивозили звідси зброю.
— Ґарва-Ґліб, — приголомшено видихнула. Я мала б це знати. — Він належав чоловікові на ім’я Томас Сміт, так?
Вона невиразно глипнула на мене:
— Коли саме?
— Тисяча дев’ятсот шістнадцятого року, — безпорадно відказала я. — Гадаю, це було трохи раніше за ваш час.
— Зовсім трохи, — розсміялася вона. — Та я можу щось про це згадати. Ну, то не знаю. Мабуть, так. Будинок і ділянку утримують коштом родинного довірчого фонду. Нині там не живе ніхто з тієї родини. У них є доглядачі та штат прислуги, і вони здають в оренду кімнати. Споруда стоїть із дромагайрського боку Лох-Ґіллу. Дехто зве її маєтком.
— Ви згадували маєток учора. Я цього не усвідомлювала.
— Так. Ще там є причал, і люди орендують у Джима човни для риболовлі чи щоб провести день на озері. Озеро веде до маленької затоки. Під час припливу тією затокою можна пропливти до кінця берега у Слайґо й вийти в море. Є перекази про те, що в Лох-Ґіллі бували піратські кораблі — ще за часів О’Рурка, того, хто збудував замок — його називають замком Парка. Ви там були?
Я кивнула, і вона защебетала далі практично без упину.
— Абатство Крівлі теж побудував він. Англійці повісили О’Рурка за зраду, бо він дав прихисток іспанським морякам з Армади, яких викинуло на берег. Замок О’Рурка англійський король віддав чоловікові на прізвище Парк. Можете таке уявити? Працювати двадцять років, будуючи те, що проживе не одне століття, щоб хтось прийшов і забрав?