Розділ 1
Ефемера
Не жалкуй, —
озвався він, — що ми знебулись. Далі
нові кохання ждуть. Спішім до них.
Бо перед нами — вічність. Наші душі —
кохання вічне — й вічне розставання[1].
Червень 2001 року
Кажуть, Ірландія побудована на своїх історіях. Фейрі[2] та фольклорні оповідки населяли Ірландію з давніх-давен, давніше, ніж англійці чи навіть Патрік[3] і парохи. Мій дід, Оїн Ґаллагер (вимовляється «ҐаллаГЕР», а не «ҐаллаҐЕР»), цінував історії понад усе й навчив мене того самого, бо тільки в легендах та переказах ми не даємо відійти в небуття нашим предкам, своїй культурі та історії. Ми обертаємо спогади на історії, а якщо не робимо цього, то втрачаємо їх. Зникають історії — зникають і люди.
Ще з дитинства я опинилася в полоні минулого, і мені хотілося знати історії людей, які жили до мене. Можливо, цьому сприяло моє раннє знайомство зі смертю та втратами, але я знала, що мене колись теж не стане і ніхто не пам’ятатиме, що я взагалі жила на світі. Світ забуде. Піде далі, звільнившись від тих, хто був раніше, скинувши із себе старе заради нового. Трагізм усього цього був для мене нестерпний — трагізм того, що життя починається і закінчується, але ніхто цього не пам’ятає.
Оїн народився у графстві Літрім 1915 року, за дев’ять місяців до уславленого Великоднього повстання, що назавжди змінило Ірландію[4]. Його батьки (мої прабабуся та прадідусь) загинули під час того повстання, й Оїн осиротів, не знавши жодного з них. Цим ми з дідом були подібні: обоє осиротіли малими; його втрата увірвалася в мою, моя втрата стала його. Мої батьки померли, коли мені було всього шість років. Я була маленькою дівчинкою з неповоротким язиком і надміру активною уявою, й Оїн увійшов у моє життя, врятував мене й виростив.
Бувало, коли я силкувалася щось сказати, дідусь давав мені ручку й папір. «Якщо не можеш вимовити, запиши. Так слова проіснують довше. Записуй усі свої слова, Енні. Записуй і відсилай їх кудись».
Так я й робила.
Та ця історія не схожа на жодну з тих, які я бодай колись розповідала, на жодну з тих, які я написала. Це історія моєї родини, вплетена у тканину минулого, вирізьблена в моїй ДНК й навіки закарбована в пам’яті. Усе це почалось — якщо це має початок — тоді, коли Оїн помирав.
— У моєму письмовому столі є замкнена шухляда, — сказав дідусь.
— Я знаю, — під’юдила його, ніби колись намагалася влізти до тієї замкненої шухляди. Насправді ж я й гадки про неї не мала. Я вже давно не жила в бруклінському будинку з бурого піщанику, що належав Оїнові, а ще довше не називала Оїна дідусем. Тепер він був просто Оїном, а його замкнені шухляди мене не цікавили.
— Не нахабній, дівчинко, — насварив мене Оїн, повторивши фразу, яку я вже чула тисячу разів за своє життя. — Ключ у мене на брелоку. Найменший. Візьмеш?
Я зробила так, як він попросив, виконавши його вказівки й діставши із шухляди її вміст. Скринька, наповнена листами — сотнями листів, охайно впорядкованих і зв’язаних у пачки, — а на ній — великий манільський конверт. На мить я зупинилася на листах, зауваживши, що, судячи з вигляду, жодного з них досі не відкривали. На кожному в кутку дрібним почерком записано дату — і більше нічого.
— Принеси мені манільський конверт, — наказав Оїн, не підводячи голови з подушки. За останні кілька місяців він так ослаб, що лише зрідка вставав з ліжка.
Я відклала скриньку з листами вбік, узяла конверт і повернулася до діда. Розщепнула застібку на конверті й обережно його перевернула.
На ліжко вислизнули кілька світлин і маленька книжечка у шкіряній палітурці. Останнім із нього викотився латунний ґудзик із заокругленим, потьмянілим від часу вершечком, і я підібрала його, а тоді обмацала безневинний предмет пальцями.
— Що це, Оїне?
— Цей ґудзик належав Шонові Мак-Діармаді, — прохрипів він, і в очах його спалахнув вогник.
— Тому самому Шонові Мак-Діармаді[5]?
— А якому ж іще?
— Звідки він узявся в тебе?
— Мені подарували. Переверни його. Там нашкрябано його ініціали — бачиш?
Я піднесла ґудзик до світла й заходилася крутити його і сяк і так. Справді, на його поверхні було надряпано крихітну літеру «Ш», а далі — «Мак-Д.».
— Ґудзик від його пальта, — пояснив Оїн. Але я знала цю історію. Уже протягом багатьох місяців я була занурена в дослідження ірландської історії, намагаючись осмислити її для написання роману, над яким працювала.
2
Фейрі — у фольклорі германських і кельтських народів, передусім — шотландців, ірландців і валлійців, загальне найменування надприродних істот.
3
Ідеться про святого Патріка, який, за легендою, відкрив сотні церков і навернув у християнство близько ста двадцяти тисяч ірландців.
4
Збройне повстання, що відбулося в Ірландії на Великдень (24–29 квітня) 1916 року. Жорстоко придушене англійською короною, воно, втім, стало важливим кроком до незалежності Ірландії.