— Він викарбував свої ініціали на ґудзиках власного пальта й кількох монетах і віддав їх своїй дівчині, яку звали Мін Раян, у ніч перед тим, як його розстріляли за участь у повстанні, — сказала я, приголомшена крихітною часточкою історії, яку тримала в руці.
— Саме так, — підтвердив Оїн, і на його вустах промайнула ледь помітна грайлива усмішка. — Шон Мак-Діармада був із графства Літрім, у якому я народився й виріс. Мандрував країною й засновував осередки Ірландського республіканського братства. Він і залучив до нього моїх батьків.
— Неймовірно, — видихнула я. — Оїне, тобі слід підтвердити справжність ґудзика й покласти його в якесь безпечне місце. Він має коштувати цілий статок.
— Енні, дівчинко, тепер він твій. Що з ним буде, вирішувати тобі. Тільки пообіцяй мені, що не віддаси ґудзика тому, хто не розумітиме його справжньої цінності.
Я зустрілася з ним поглядом, і мій захват від ґудзика згас і зійшов нанівець.
Оїн видавався дуже втомленим. Дуже старим. А я не була готова до того, щоб дати йому можливість відпочити, — поки що не готова.
— Але… Оїне, я й сама її як слід не розумію, — прошепотіла я.
— Чого не розумієш?
— Його справжньої цінності. — Я хотіла, щоб він продовжував говорити, щоб він не засинав, і притьмом заходилася заповнювати порожнечу, яку розверзла в мені його втома. — Я тут читала про Ірландію — біографії, документальні тексти, збірки, щоденники. Досліджувала всі ці відомості останні пів року. У мене в голові стільки інформації. Але ж я не знаю, як усьому цьому дати лад. Історія після Великоднього повстання шістнадцятого року — це суцільний хаос із якихось думок і звинувачень. І при цьому жодного консенсусу.
Оїн засміявся, та це прозвучало нервово й невесело.
— Це Ірландія, моя люба.
— Справді?
Це було страшенно сумно. І страшенно прикро.
— Дуже багато думок і дуже мало рішень. Та навіть усі думки на світі не в змозі змінити минуле.
Оїн зітхнув.
— Я сама не знаю, яку історію розповім. Щойно вирішую одне, як набігає друге, і я вже відкидаю те, що до того надумала. Я почуваюся безпорадною.
— Народ Ірландії теж так почувався. Це одна з причин того, що я виїхав звідти.
Оїнова рука тим часом намацала книжечку в шкіряній палітурці, і тепер він гладив її так, як гладив мене по голівці, коли я була дитиною. Якусь мить ми мовчали, занурившись кожен у свої думки.
— Ти сумуєш за нею? Сумуєш за Ірландією? — спитала я.
Раніше ми про це не говорили. Моє життя — наше спільне життя — минало в Америці, в місті жвавому та яскравому, як блакитні очі Оїна. Я знала дуже мало про те, як дідусь жив до мого народження, а він ніколи не прагнув розповісти про це.
— Я сумую за її народом. Сумую за її запахом і зеленими полями. Сумую за морем і за тим, що непідвладне часу. Час не владний над нею. Вона мало змінилась. Енні, не пиши книжки про історію Ірландії. Таких книжок хоч греблю гати. Розкажи краще історію кохання.
— Оїне, мені все одно потрібен контекст, — із усмішкою зауважила я.
— Так. Потрібен. Але нехай історія не відвертає твоєї уваги від людей, які пережили її особисто. — Оїн тремтливими пальцями взяв одну зі світлин і, щоб краще роздивитися, підніс близько до очей. — Якісь події неминуче завдають сердечного болю, якісь учинки виймають душу, і люди блукають по світу без душі, намагаючись знайти втрачене, — забурмотів він, неначе цитуючи те, що колись чув, те, що відгукнулося в ньому, а по тому передав мені світлину, яку тримав у руці.
— Хто це? — спитала я, придивившись до жінки, яка, своєю чергою, рішучо дивилася на мене.
— Це твоя прабабуся, Енн Фіннеґан Ґаллагер.
— Твоя мати? — перепитала я.
— Так, — видихнув він.
— Я подібна до неї, — із захопленням мовила я. Через одяг і зачіску вона здавалась екзотичним створінням, чужинкою, але обличчя, звернуте на мене з минулих десятиліть, можна було б переплутати з моїм.
— Так. Подібна. Дуже сильно, — погодився Оїн.
— Вона трохи напружена, — зауважила я.
— Тоді було не заведено всміхатися.
— Узагалі?
— Ні, — пирхнув він, — не взагалі. Тільки на знімках. Ми щосили старалися здаватися поважнішими, ніж були насправді. Усі хотіли бути революціонерами.
— А це мій прадідусь? — Я показала на чоловіка, що стояв біля Енн ще на одному знімку.
— Так. Мій батько, Деклан Ґаллагер.
Пожовкла картка зберегла молодість і енергійність Деклана Ґаллагера. Він одразу мені сподобався, і я несподівано відчула, як біль ужалив мене в груди. Деклана Ґаллагера вже не було, і я ніколи з ним не познайомлюся.