— Попіл? Посеред озера? — перепитала я, намагаючись усміхнутися. — Хіба ти не хочеш бути похованим біля церкви?
— Церкві потрібні лише мої гроші, та мою душу, сподіваюся, забере Бог. Те, що від мене залишиться, має бути в Ірландії.
Заторохтіли вікна, і я підвелася, щоб засмикнути штори. По шибках тарабанив дощ — типова для кінця весни злива, що загрожувала східному узбережжю весь тиждень.
— Вітер виє, як пес Кулана, — пробурмотів Оїн.
— Обожнюю цю історію, — сказала я і знову сіла біля нього. Він заплющив очі, але продовжував говорити — тихо розмірковуючи, наче пригадуючи.
— Енні, це ти розповіла мені історію про Кухуліна. Мені було страшно, і ти дозволила мені спати у твоєму ліжку. Док стеріг нас усю ніч. Я чув голос того пса у вітрі.
— Оїне, я не розповідала тобі історії про Кухуліна. Це ти мені її розповідав. Безліч разів. Мені її розповідав ти, — поправила я його й підтягла на ньому ковдру. Він схопився за мою руку.
— Так. Я розповів тобі. Ти розповіла мені. І розповіси мені знову. Що насправді було першим, знає тільки вітер.
Він задрімав, а я тримала його за руку, слухаючи зливу й занурюючись у спогади про нас. Коли мені було шість років, Оїн став моєю опорою та опікуном. Він обіймав мене, коли я ридала за батьками, які вже не повернуться. Мені відчайдушно хотілося, щоб він зміг обняти мене знову, щоб ми змогли почати спочатку, бодай для того, щоб прожити з ним ще одне життя.
— Оїне, як я без тебе житиму? — затужила я вголос.
— Я тобі більше не потрібен. Ти вже геть доросла, — пробурмотів несподівано. Я гадала, що він міцно заснув.
— Ти завжди будеш мені потрібен, — заплакала я, і в нього знову затремтіли губи: він розумів, яку відданість виражали мої слова.
— Ми ще зустрінемося, Енні.
Оїн ніколи не був релігійний, і ці слова мене здивували. Його виростила бабуся, яка була ревною католичкою, але мій дідусь покинув релігію у вісімнадцять, поїхавши з Ірландії. Він наполіг на тому, щоб я навчалася в католицькій школі у Брукліні, та цим моє релігійне виховання й обмежилося.
— Ти справді в це віриш? — прошепотіла я.
— Я це знаю, — сказав він, розімкнув важкі повіки й тужливо поглянув на мене.
— А я — ні. Не знаю. Я дуже тебе люблю і не готова відпустити.
Я плакала всерйоз, уже відчуваючи його втрату, свою самотність і довгі роки попереду без нього.
— Ти вродлива. Розумна. Багата. — Він кволо засміявся. — І всього цього досягла сама. Ти і твої історії. Енні, дівчинко, я дуже тобою пишаюся. Дуже. Але в тебе немає життя поза книжками. Немає любові. — Його очі затуманились і оглянули простір поза моєю головою. — Поки що немає. Енні, пообіцяй мені, що повернешся.
— Обіцяю.
Після цього він заснув, а я заснути не змогла. Я залишилася поряд, прагнучи його присутності, слів, які він міг вимовити, втіхи, яку він завжди мені давав. Він прокинувся ще раз, задихаючись від болю, і я допомогла йому проковтнути ще одну пігулку.
— Будь ласка. Будь ласка, Енні. Неодмінно повернися. Ти конче потрібна мені. Нам обом.
— Про що ти, Оїне? Я тут. Кому я потрібна?
Він марив, плавав у своєму болю, поза межами свідомості, а я могла хіба що тримати його за руку й удавати, ніби все розумію.
— А тепер спи, Оїне. Так біль легше буде витримати.
— Не забудь прочитати книжку. Він кохав тебе. Він неймовірно тебе кохав. Він чекав, Енні.
— Хто, Оїне?
Я не стримала сліз, і вони закрапали на наші переплетені руки.
— Я сумую за ним. Стільки часу минуло…
Дідусь тяжко зітхнув, так і не розплющивши очей. Те, що він побачив, було в його пам’яті, в його болю, і я дозволила йому марити, аж поки белькотіння не перейшло в неглибоке дихання й неспокійні сни.
Ніч закінчилася, настав новий день, але Оїн уже не прокинувся.
2 травня 1916 року
Він мертвий. Деклан мертвий. Дублін у руїнах, Шон Мак-Діармада чекає на розстріл у в’язниці Кілмейнгем, а що сталося з Енн, я не знаю. Та все ж я сиджу тут і заповнюю сторінки цієї книжки так, наче це поверне їх усіх. Кожна деталь — це рана, але я почуваюся зобов’язаним відкрити їх заново, оглянути, бодай для того, щоб осмислити все. Та й маленькому Оїнові колись треба буде дізнатися, що сталося.
Я збирався битися. Великодній понеділок розпочав із рушницею в руках, але відклав її й більше не взяв. Відколи ми ввірвалися до головпоштамту, я перебував на імпровізованому пункті першої допомоги, а мої руки були по лікоть у крові й безладі. Усе було погано організовано, і ми дуже хвилювалися, тож перші кілька днів ніхто не знав, за що взятися. Утім, я вмів перев’язувати рани й зупиняти кров. Умів накладати шини й витягувати кулі. Це й робив протягом п’яти днів під постійними обстрілами.