Я почувався тоді мов уві сні: геть без відпочинку, такий стомлений, що був ладен заснути стоячи, похитуючи головою в такт артилерійським залпам. Увесь цей час мені не вірилося, що це насправді діється. Деклан не тямився з радощів, а Енн, коли на Секвілл-стріт почала стріляти канонерка, була зворушена до сліз — ніби застосування важкої артилерії свідчило про здійснення нашої мрії про повстання. Вона була певна, що британці нарешті починають дослухатися. Я ж розривався між гордістю й відчаєм, між своїми хлопчачими мріями про націоналізм і повстання ірландців — і між звичайною руйнацією, що відбувалася довкола. Я знав, що це все намарне, та чи то дружба, чи то відданість ідеї спонукали мене долучитися до боротьби, хай моя роль і полягала лише в тому, щоб у всіх повстанців — обідранців, ідеалістів, фаталістів — був хтось, хто доглядав би за їхніми пораненими.
Деклан узяв із Енн обіцянку триматися подалі від небезпеки. Вона, Бріджид і маленький Оїн сховалися в моєму будинку на Маунтджой-сквер, коли ми з Декланом долучилися до лав добровольців, які йшли вулицями, рішучо налаштовані здійснити революцію. Енн приєдналася до Деклана в головпоштамті в середу, розбивши ногою вікно й перелізши через його зазублені краї до чоловіка. Вона навіть не помітила крові, що струменіла з порізів на лівій нозі й долоні від розбитого скла, доки я не примусив її сісти, щоб їх обробити. Енн сказала Декланові, що якщо він загине, вона помре з ним. Хоч як він лютував і погрожував, вона на це не зважала й почала допомагати, ставши гінцем між головпоштамтом і фабрикою Джейкоба, бо зброї їй ніхто не давав. Жінкам набагато легше було ходити сюди-туди, не наражаючись на допити чи постріли. Коли їй перестало таланити, не знаю. Востаннє я бачив її рано-вранці у п’ятницю, коли відхід із поштамту став неминучим через полум’я, що повзло обабіч уздовж Еббі-стріт.
Я евакуював поранених до лікарні на Джервіс-стріт за допомогою нош, які випросив у працівника бригади швидкої допомоги святого Іоанна. Ще він дав мені три нарукавники Червоного хреста, щоб у нас не стріляли — і щоб нас не зупиняли — дорогою на південь уздовж Генрі-стріт до Джервіс-стріт і назад. У Конноллі була розтрощена щиколотка, та він відмовлявся покидати нас. Я полишив його на Джима Раяна, студента-медика, який був там від вівторка. Я тричі пройшов той шлях до настання темряви, а тоді ми з двома добровольцями (хлопцями з Корку, які приїхали до Дубліна, щоб долучитися до боротьби) не змогли повернутися через барикади. Я сказав їм забиратися з міста. Рушати в дорогу пішки. Повстання скінчилось, а вони потрібні вдома. По тому я повернувся до лікарні на Джервіс-стріт, відшукав там вільний куток, склав своє пальто, опустив на нього голову й відключився, а тоді мене розбудила медсестра, впевнена, що лікарню скоро евакуюють через полум’я, що прийшло за мною з головпоштамту. Я знову заснув, надто виснажений, щоб цим перейматися. Коли я прокинувся, пожежу вже було локалізовано, а повстанці здалися.
Коли британські вояки прийшли збирати повстанців, працівники лікарні на Джервіс-стріт сказали їм, що я хірург, і мене дивом не затримали. Натомість решту дня я займався мертвими й напівмертвими на Мур-стріт, де сорок бійців спробували забезпечити шлях до відступу з охопленого вогнем головпоштамту. Сили корони косили і цивільних, і повстанців. Під перехресний вогонь потрапляли жінки, діти та старі, і їхні мертві обличчя були вкриті сажею. Довкола голів, часом обгорілих до невпізнанності, дзижчали мухи. У глибині душі я не міг позбутися думки про те, що сам почасти в цьому винен. Боротися за свободу — це одне, а прирікати невинних на загибель у своїй війні — геть інше.
Там я і знайшов Деклана.
Я вимовив його ім’я, провів руками по почорнілих щоках, і він, почувши мій голос, розплющив очі. У мене тьохнуло серце. На якусь хвилю промайнула думка, що я зможу його врятувати.
«Ти ж подбаєш про Оїна, так, Томасе? Подбаєш про Оїна й мою матір. І про Енн. Подбай про Енн».
«Де вона, Деклане? Де Енн?»
Однак тут його очі заплющились, а дихання перетворилося на хрип у горлі. Я підняв Деклана, закинув на плече й побіг по допомогу. Його не стало. Я знав це, та відніс тіло до лікарні на Джервіс-стріт, випросив місце, де його можна було б покласти, а тоді змив кров і бруд із його шкіри й волосся й поправив одяг. Перев’язав рани, що ніколи не загояться, а відтак знову поніс його вулицями: подолав Джервіс-стріт, перетнув Парнелл-стріт, пройшов Ґардінер-роу й опинився на Маунтджой-сквер. Мене ніхто не зупинив. Я проніс через центр міста на плечах мерця, а люди були такі шоковані, що не зважали на це.