Він неначе котився, підвладний лише вітру і земному тяжінню. Він стикався з людьми, які йшли назустріч і не встигали ухилитися. Він вибачався. Це ненавмисно. Зазвичай він був обачніший, коли йшов вулицею, і завжди готовий перейти на інший бік, тільки-но бачив, навіть здалеку, когось зі знайомих, хто міг до нього заговорити. Він помітив, наскільки рідко йому зустрічаються люди, яких йому насправді хочеться бачити. Двічі чи тричі за все життя?
Він би охоче пройшовся до вулиці Шарон, аби віддати Шанталь Гріппе її сукню, але не хотів натрапити на Жіля Оттоліні. А коли навіть так? Це стало б нагодою дещо з’ясувати про непевне існування цієї людини. Він згадав слова Шанталь Гріппе: «Вони хочуть звільнити його з агентства „Свіртс“». Але ж вона чудово знала, що агентства «Свіртс» не існує. А книжка «Аматор верхогонів» з довоєнними авторськими правами? Чи Оттоліні подав рукопис до видавництва «Сабліє» у попередньому житті, вказавши інше ім’я? Він, Дараган, мав підстави зажадати у нього пояснень.
Він уже був біля аркад Пале-Руаялю. Ішов навмання. Але, перетинаючи міст дез Ар і двір Лувру, він опинився на маршруті, знайомому із самого дитинства. Йдучи вдовж так званого «Лувру антикварів», він пригадав різдвяні вітрини колишнього універмагу «Лувр». А тепер, коли він раптом спинився посеред галереї Божоле, ніби це була мета його прогулянки, у пам’яті зринув інший спогад. Він так довго лежав углибині, далеко від світла, що тепер виглядав як новий. Було не зрозуміло, чи це справді спогад, чи якесь миттєве видиво, яке вже не належить минулому, бо неначе відірвалося від нього, мов вільний електрон: вони з матір’ю — одного з тих рідкісних разів, коли вони десь були разом, — заходять до крамниці, де багато книжок і картин, і мати розмовляє з двома чоловіками: один сидить за письмовим столом, а інший стоїть, спершись ліктем на мармуровий камін. Ґі Торстель. Жак Перрен де Лара. Завмерлі в тих позах до кінця віків. Як могло так статися, що тієї осінньої неділі, коли вони поверталися з Трамбле з Шанталь і Полем, це прізвище не пробудило в ньому ніякого спогаду, навіть коли в руках опинилася візитна картка, де воно було зазначене разом з адресою книгарні?
Коли вони їхали в авто, Торстель навіть згадав про «будинок на околицях Парижа», де бачив його дитиною, — будинок Анні Астранд. Він, Дараган, прожив там майже рік. У Сен-Ле-ла-Форе. «Я пригадую, там був хлопчик, — сказав тоді Торстель. — Це, мабуть, ви...» І Дараган відповів тоді холодно, ніби то не про нього. Це сталося тієї неділі, коли він почав писати «Чорний колір літа», після того, як Торстель підвіз його до скверу Грезіводан. І йому ні на мить не спало на думку запитати, чи той пам’ятає жінку, що жила в будинку у Сен-Ле-ла-Форе, «таку собі Анні Астранд». І чи, часом, не знає, де вона тепер.
Він сів на лаві, на осонні, біля аркад галереї Божоле. Він проходив пішки цілу годину й навіть не помітив, що спека була ще сильнішою, ніж у попередні дні. Торстель. Перрен де Лара. Так, він востаннє бачив Перрена де Лара того ж року, коли вперше побував у Трамбле, йому тоді саме виповнився двадцять один рік, — і ця зустріч була б приречена на холодний морок забуття[7], як співається у пісні, якби вони не згадали Анні Астранд. Якось увечері він сидів у кав’ярні поряд з Круглою площею, на Єлисейських Полях, її в наступні роки перетворили на драгстор. Була десята година. Перепочинок перш ніж вирушити до скверу Грезіводан чи, скоріше, на вулицю Кусту, де він віднедавна винаймав кімнату за шістсот франків на місяць.
Того вечора він не відразу помітив, що перед ним, на терасі, сидить Перрен де Лара. Один.
Чому він з ним заговорив? Вони не бачилися з десяток років, і той чоловік напевно його не впізнає. Але це було в пору написання першої книжки, і Анні Астранд пронизувала всі його думки. Можливо, Перрен де Лара щось про неї знає?
Він підійшов і став перед ним, доки той не підвів голову. Ні, він його не впізнав.
— Жан Дараган.
— А!.. Жан...
Він усміхався блідою усмішкою, ніби йому ніяково, що його побачили в такий час, одного, в такому місці.
— Ви за цей час підросли... Сідайте, Жане...
Він кивнув йому на стілець напроти себе. Дараган на мить завагався. Скляні двері тераси були прочинені. Досить промовити слова, звичні для нього: «Хвилинку... я зараз повернуся...» І потім вийти на свіже вечірнє повітря і глибоко вдихнути. І, головне, не обертатися в бік тіні, там, яка завмре у вічному чеканні, на самоті, на терасі кафе.
Він сів. Перренове обличчя римської статуї за ці роки розпливлося, а кучері побила сивина. На ньому була темно-синя полотняна куртка, занадто легка для такої пори року. Перед ним — наполовину випита склянка мартіні, яке Дараган упізнав за кольором.
— Як ваша мати? Ми вже кілька років не бачилися... Ви знаєте... Ми були, як брат і сестра...
Він повів плечима, і його погляд став заклопотаним.
— Мене довго не було в Парижі...
Мабуть, йому хотілося поділитися причинами такої довгої відсутності. Але він сидів мовчки.
— А ви бачитеся зі своїми друзями Торстелем і Бобом Буньяном?
Перрену де Лара, здається, було дивно чути ці прізвища з уст Дарагана. Дивно й тривожно.
— Ох і пам’ять у вас... ви цих двох іще пам’ятаєте?..
Він пильно дивився на Дарагана, і йому стало ніяково.
— Ні, ми з ними не бачимося... У дітей вражаюча пам’ять... А у вас що нового?
Дараган відчув у цьому питанні трохи гіркоти. Але, можливо, це йому лише здалося, чи Перрену де Лара цю гіркоту навіяло мартіні, на самоті, о десятій вечора, восени, на терасі кафе?
— Я пробую писати книжку...
Він подумав, що не варто було зізнаватися в цьому.
— А!.. Як у той час, коли ви заздрили Міну Друе[8]?
Дараган геть забув це ім’я. Справді, так звали дівчинку його віку, яка написала вірші, видані у збірці під назвою «Мій друг дерево».
— Дуже складна річ — література... Гадаю, ви вже це помітили...
Перрен де Лара заговорив сентенційним тоном, чим дуже здивував Дарагана. Він знав про нього досить мало, і спогад, який зберігся в нього з дитинства, свідчив скоріше, що той був людиною легковажною. Силует, який спирається ліктем на камін. Цікаво, чи він належав, як його мати, Торстель і, можливо, Боб Буньян, до «клубу Хризалідів»?
Нарешті він промовив:
— Отже, після тривалої відсутності, ви остаточно повернулися до Парижа?
Перрен де Лара стенув плечима й кинув на Дарагана зверхній погляд, ніби почув нешанобливі слова.
— Не розумію, що ви маєте на увазі під словом «остаточно».
Дараган теж не розумів. Він сказав це, тільки аби заповнити паузу. А той раптом ударився в амбіцію... Йому вже хотілося підвестися й кинути: «Отже, бувайте здорові, пане...», а потім, перш ніж покинути ту засклену терасу, усміхнутися й помахати йому рукою, як на вокзальному пероні. Але він стримався. Треба бути терплячим. Можливо, йому вдасться хоч щось довідатися про Анні Астранд.
— Ви радили мені, які книжки слід прочитати... Пам’ятаєте?..
Він постарався промовити це схвильованим голосом. Зрештою, це була правда, адже цей привид колись подарував йому, в роки дитинства, байки Лафонтена в блідо-зеленій палітурці, у серії, яка називалася «Класики Ашетт»[9]. А трохи згодом він же порадив йому прочитати «Фабриціо Лупо», коли виросте.
— Справді, у вас глибока пам’ять...
Тон пом’якшав і Перрен де Лара вже усміхався. Але трохи напруженою усмішкою. Він нахилився у бік Дарагана.
— Що я вам скажу... Я більше не впізнаю того Парижа, в якому жив... Лише після п’яти років відсутності... мені здається, ніби я в чужому місті...
Він стиснув щелепи, наче щоб не дати словам перетворитися на безладний потік. Мабуть, йому вже давно не доводилося бодай із кимось поговорити.
— Ніхто не відповідає на телефонні дзвінки... Не знаю, чи вони ще живі, чи забули мене, чи вже не мають часу підняти слухавку...
Усмішка стала ширшою, а погляд добрішим. Може, він хотів притлумити сум своїх слів, сум, що добре пасував до спорожнілої тераси кафе, де неповне освітлення лишало смуги сутіні.
7
Холодний морок забуття — слова з відомої у 50-60-х рр. XX ст. пісні «Осіннє листя» Жозефа Косма на слова Жака Превера, найвідомішим виконавцем якої був Ів Монтан.
8
Міну Друе — французька поетеса, перша збірка якої «Мій друг дерево» вийшла 1957 року, коли їй було десять років.