Здавалося, він уже шкодував про свою відвертість. Він розправив плечі й повернувся до скляних дверей тераси. Попри одутлість рис і сиві кучері, які робили його волосся подібним до перуки, він зберіг оту застиглість римської статуї, притаманну йому десяток років тому, і це був один з небагатьох образів Жака Перрена де Лара, що запам’ятався Дараганові. І також звичка повертатися у профіль до співрозмовника, як от зараз. Мабуть, йому колись казали, що у нього досить гарний профіль, але всі, хто це казав, уже померли.
— Ви живете десь неподалік? — запитав у нього Ж. Дараган.
Він знову нахилився до нього й наче вагався з відповіддю.
— Неподалік... у маленькому готелі біля площі Терн...
— Я хотів би мати адресу...
— Справді?
— Так.... Мені було б приємно знову з вами зустрітися.
Тепер час перейти до головного. І йому стало аж якось боязко. Він прокашлявся.
— Я хотів запитати у вас одну річ.
Його голос зробився глухим. На обличчі Перрена де Лара був вираз подиву.
— З приводу жінки, яку ви, можливо, знали... Анні Астранд...
Він вимовив це ім’я і прізвище досить гучно, старанно вимовляючи всі звуки, як по телефону, коли тріск і шерех на лінії заглушують ваші слова.
— Як ви кажете?..
— АННІ АСТРАНД.
Він майже вигукнув ці два слова, і йому здалося, ніби це крик про допомогу.
— Я довго жив у неї, в будинку у Сен-Ле-ла-Форе...
Промовлені слова були дуже уривисті й пролунали з металевим призвуком посеред тиші безлюдної тераси кафе, але він подумав, що це намарно.
— Так... справді... Ми якось вас там провідували, разом із вашою матір’ю...
Він замовк і, можливо, більше нічого не скаже. Це лише далекий спогад, який його не стосується. Марна справа — розраховувати, що хтось колись дасть відповіді на ваші запитання.
Проте він додав:
— Дуже молода жінка... у стилі танцівниці кабаре... Боб Буньян і Торстель знали її ближче, ніж я... і ваша мати теж... Здається, вона сиділа у в’язниці... А чому вона вас цікавить?
— Вона посідає важливе місце у моєму житті.
— Он воно як... Тоді мені прикро, що нічого не можу вам сказати... Я чув про неї тільки від вашої матері й від Боба Буньяна...
Він раптом заговорив світським тоном. Дараган подумав, чи він не імітує когось, хто справив на нього в юності сильне враження, і він завчивав перед дзеркалом рухи й інтонації тієї людини, яку він, наївний добропорядний юнак, узяв за взірець паризької елегантності.
— Єдине, що можу сказати, — вона сиділа у в’язниці... Це все, що я про неї знаю...
На терасі вимкнули неонові лампи, натякаючи двом останнім відвідувачам, що кафе зачиняється. Перрен де Лара мовчки сидів у сутінку. Дарагану пригадався кінотеатр на Монпарнасі, куди він зайшов якось увечері, аби заховатися від дощу. У ньому не топилося, й нечисленна публіка сиділа в пальтах. Часто в кіно він заплющував очі. Голоси й музика фільму важили для нього більше, ніж зображення. Він пригадував одну фразу з фільму того вечора, промовлену глухим голосом, доки не ввімкнули світло, і в нього часом виникала ілюзія, що промовляв її саме він:
— Щоб дійти до тебе, мені довелося подолати дивний шлях[10]...
Хтось доторкнувся до його плеча:
— Пане, ми зачиняємо... Вам час іти...
Вони перейшли авеню й прямували парком, де вдень був філателістичний базар. Дараган не знав, як попрощатися з Перреном де Лара. Той раптом зупинився, ніби раптом щось згадав:
— Я навіть не можу вам сказати, чому вона сиділа у в’язниці...
Він подав Дараганові руку.
— Сподіваюся, до скорої зустрічі... Чи, може, за десять років...
Дараган не знав, що відповісти, і, стоячи на тротуарі, дивився йому вслід. Той віддалявся, у своїй залегкій куртці. Він ішов попід деревами дуже повільним кроком і, переходячи авеню Маріньї, мало не втратив рівноваги, коли порив вітру з пригорщею жовтого листя штовхнув його в спину.
~
Повернувшись додому, він перевірив, чи Шанталь Гріппе або Жіль Оттоліні не лишили часом повідомлення на автовідповідачі. Чорне плаття з ластівками лежало на спинці канапи, а помаранчева картонна тека — на тому ж місці на столі, біля телефону. Він дістав з неї аркуші.
Нічого особливого, на перший погляд, про Анні Астранд. Утім, ні. Зазначено адресу будинку у Сен-Ле-ла-Форе: «№15, вул. Ермітаж» зі згадуванням, що там було проведено обшук. Рік той самий, коли Анні водила його фотографуватися і коли її обшукали на кордоні у Вентимільї. Згадувався її брат П’єр (№6, вул. Лаферр’єра, Париж IX) і Роже Венсан (№12, вул. Нікола Шуке, Париж XVIII), про якого подейкували, ніби він її ймовірний «покровитель».
Там навіть уточнювалося, що власником будинку в Сен-Ле-ла-Форе був Роже Венсан. Там була також копія значно давнішого донесення Відділу розслідувань та інформації Бригади поліції звичаїв Управління кримінальної поліції стосовно Астранд Анні, яка проживає в готелі у №46 на вул. Нотр-Дам-де-Лоретт, де зазначалося: «відома в „Етуаль-Клебер“[11]». Але все було переплутано, неначе хтось — може Оттоліні? — передруковуючи нашвидку архівні документи, попропускав рядки і навмання пооб’єднував речення, жодним чином не пов’язані між собою.
Чи варто глибше занурюватися в це густе й липке місиво? Драган продовжував читати, і його опосіло те саме враження, що й напередодні, коли він зробив першу спробу розібратися в цих аркушах: це лише уривки фраз, почуті у півсні, з яких пригадуєш, прокинувшись, заледве кілька слів, що не мають жодного сенсу. Однак там траплялися точні адреси: №15, вул. Ермітаж, №12, вул. Нікола Шуке, №46, вул. Нотр-Дам-де-Лоретт, завдяки яким можна визначити орієнтири й не загубитися в цих хибких пісках.
Він був певен, що ближчими днями порве ці документи, і це принесе йому полегкість. А тим часом нехай лежать на письмовому столі. Нове прочитання, можливо, відкриє якусь приховану ознаку, що виведе його на слід Анні Астранд.
Треба буде розшукати конверт, у якому вона колись давно надіслала йому фотографії з автомата. Того дня, отримавши їх, він перевірив у довіднику. У номері 18 на вулиці Альфреда Деоденка Анні Астранд зазначена не була. А оскільки вона не зазначила свого телефону, йому лишалося тільки написати їй... Але чи отримає відповідь?
Цього вечора, у своєму кабінеті, все це здавалося таким далеким... Уже десять років, як настало нове століття... Та однак, коли десь на вулиці в око впадало чиєсь обличчя, а часто було досить якогось слова з чужої розмови чи кількох нот, як це ім’я — Анні Астранд — знову й знову спливало в пам’яті. Але це траплялося дедалі рідше й тривало коротше, ніж поодинокий спалах маяка.
Він думав, чи не варто написати їй листа або ж дати телеграму. №18, вул. Альфреда Деоденка. ПРОХАННЯ ПОВІДОМИТИ НОМЕР ТЕЛЕФОНУ. ЖАН. Чи надіслати пневматичку, бо вони тоді ще існували. Врешті-решт, він вирішив піти за тією адресою, хоча сам не зносив несподіваних візитів або людей, які раптом підходять до вас на вулиці й починають розмову.
~
Це було восени, в день Усіх святих. Сонячне пообіддя. Вперше у житті словосполучення «всіх святих» не викликало в нього почуття суму. На площі Бланш він сів у метро. Треба зробити дві пересадки. На Етуаль і на Трокадеро. У неділю й вихідні поїзди ходили рідко, й він думав, що не міг би зустрітися з Анні Астранд іншого дня, ніж вихідний. Він полічив роки: п’ятнадцять від того дня, як вона водила його фотографуватися. Йому пригадувався й ранок на Ліонському вокзалі. Вони разом сідають у потяг — переповнений потяг перших днів пори літніх відпусток.
Коли він очікував поїзд метро на станції «Трокадеро», його охопили сумніви: а раптом вона тепер не в Парижі. Або по п’ятнадцяти роках він її вже не впізнає.
Вулиця впиралася в заґратовану загорожу. За нею — дерева в парку Ранелаг. Жодної машини вздовж тротуару. Тиша. Враження, що тут ніхто не живе. Вісімнадцятий номер стояв аж у кінці, праворуч, біля загорожі й дерев. Білий будинок чи, точніше, особняк на три поверхи. Біля входу домофон. І прізвище напроти єдиної кнопки: ВЕН САН.
10
«Щоб дійти до тебе, мені довелося подолати дивний шлях» — ключова репліка фільму «Кишеньковий злодій» (1959) видатного французького кінорежисера Робера Брессона.